Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

для кого й ні! Для них, виходить, не таємне. — Батюк уже пішов до машини, але на ходу обернувся й сказав — По суті, треба б ще спитати — звідки про це знаєте?

— А може, й справді треба спитати, — сухо озвався Львов, який до того мовчав.

— Треба б, та немає бажання, — махнув рукою Батюк. — Все одно начальники сухими з води вийдуть, а якийсь стрілочник винний залишиться. Не хочу поганитися перед самим наступом, а то спитав би. А полку не дам, і не думай! — ще раз повторив він.

І коли повторив оте «не дам» удруге, Серпілін подумав: «Батюку все-таки запала в голову думка, що полк просять для діла. Але в тому стані гніву й навіть образи на Серпіліна, в якому він зараз перебував, не міг дати ходу цій здоровій думці.

— За хліб-сіль дякую, — сказав Батюк, сідаючи в машину. — Думав, задарма нас похарчували, виявляється, не задарма! Завтра на СП зустрінемося. — Він приклав руку до кашкета.

— Товаришу командуючий фронтом, — обізвався Кузьмич, що стояв біля самої машини, — дозвольте вас провести до межі нашої армії?

— Проводжайте, коли вам більше робити нічого, — згодився Батюк, — тільки на своїй, — і махнув водієві: — Давай!

Львов сухо і неквапливо попрощався за руку з Серпіліним та Бойком і сів у свою емку. З виразу його обличчя Серпілін зрозумів, що він усе-таки з’ясує, звідки в них у армії відомості про той полк з резерву головного командування.

Кузьмич глузливо мотнув головою, крекнув по-старечому і поліз до свого віліса, що завбачливо опинився тут-таки поруч, біля їдальні…

— Ти, Федоре Федоровичу, не чув ще в ту світову війну оповідання: що є субординація?

— Не чув, — сказав Серпілін.

— Повернусь доповісти, як супроводжував, — розкажу.

Кузьмичева машина розвернулась і поїхала слідом за двома першими. Серпілін та Бойко залишились удвох.

— Чого ви зажурилися, Федоре Федоровичу? — спитав Бойко, дивлячись на Серпіліна. — Плюньте.

— На форму плюнути можу. А на зміст — не маю права. Нехай би хоч виматюкав, а полк дав. Не хочу з цим миритися, що не зважив на голос розуму. Звичайно, звідси, з армії, не все видно, але переконаний, що цей полк завтра ніде з більшою користю не діятиме, ніж там, де ми запропонували! От наче змінюється людина на твоїх очах на краще, а потім раптом зіткнешся й бачиш: в одному змінилась, а в іншому якою була, такою й є.

— Ходімо попрацюємо, — запропонував Бойко.

— А що ж іще робити? Сльози лити? Ходімо.

Вони попрацювали хвилин з тридцять. Пролунав дзвінок, і Бойко взяв трубку.

— Бойко слухає. Так, тут. А ти б потім подзвонив, не відривав би зараз. Працює командуючий, не до тебе, — сказав Бойко з тією владною звичкою, яка помічалась у нього й раніш, а після того, як виконував обов’язки командарма, стала ще відчутнішою. — Нікітін дзвонить. — Бойко обернувся до Серпіліна, тримаючи трубку в руках. — Каже, всього на хвилину вас відірве.

Серпілін узяв трубку, подумавши, що начальник особливого відділу армії Нікітін, мабуть, дзвонить у зв’язку з тим, що не затверджено вироку тому сержантові. Але Нікітін дзвонив зовсім про інше.

— Пробачте, товаришу командуючий, що відірвав, — швидко сказав він у трубку. — До мене на якийсь час прибув один чоловік. Певен — ви його захочете побачити. Прошу призначити час, коли можу з ним зайти.

Серпілін мало не піддався першому бажанню спитати, що то за чоловік, імені та посади якого чомусь не назвав Нікітін, але стримався і, сказавши, щоб Нікітін зайшов о двадцять першій годині, додав:

— Спочатку сам. — Коли клав трубку, помітив вираз цікавості, що майнув на обличчі в Бойка, і мигцем усміхнувся — Таємниці заводить. Мабуть, особисто, а не по телефону доповісти хоче.

Вони попрацювали ще півгодини, коли пролунав другий дзвінок. Бойко знову взяв трубку і одразу передав її Серпіліну:

— Командуючий фронтом!

— Приймай те господарство, про яке просив, — з місця в кар’єр, не називаючи Серпіліна ні на прізвище, ні на ім’я та по батькові, сказав Батюк. — Уже наказав, щоб віддали завтра до кінця дня в твоє розпорядження. Але надалі не розраховуй, відберу. — Батюк нічого не додав і, не прощаючись, поклав трубку. «Нелегко йому далося пересилити себе, а все-таки, поки доїхав до сусіда, пересилив!» — подумав Серпілін і весело сказав Бойкові, щоб той дзвонив Маргіані — нехай починає діяти за планом.

— Навіть «дякую» не встиг сказати командуючому фронтом. Одразу трубку кинув!

Бойко подзвонив Маргіані і, переговоривши з ним, заклопотано сказав Серпіліну:

— Згадаєте моє слово, як тільки займемо той гай, командуючий фронтом одразу ж пошле особисто від себе перевіряти, що там стояло і як ми вдарили — в яблучко чи ні.

— Ну й правильно, що пошле, — сказав Серпілін. — Не дурно ж давати таке господарство!

Вони раділи, що одержали артилерійський полк, який ударить по штабу німецького корпусу, і разом з тим наперед непокоїлись: що покаже перевірка після того, як ми займемо цей нинішній пункт розташування німецького штабу.

І в тому, як вони просто говорили про це тепер, напередодні наступу, непомітно для них самих відчувалися всі ті зміни, які відбулися в армії на четвертому році війни.

— Дозвольте, товаришу командуючий? — входячи до намету, спитав Кузьмич.

У принципі, коли Серпілін думав не про себе особисто, а взагалі, він засуджував звичку «тикати» підлеглим, але позбутися її вже не міг. Та й не дуже задумувався над цим.

У перші роки після громадянської війни назавжди виховав у собі правило, якого на той час суворо дотримувались, звертатися на «ви» до червоноармійців — «товаришу боєць» і до молодших командирів — «товаришу молодший командир». Навіть коли й гаркав, гаркав на «ви»: «Як стоїте?!»

А от у спілкуванні між командирами повсякденна товариськість привчала поза службою майже завжди казати один одному «ти». А на службі це «ти» якось непомітно перетворилось у нього і в інших