Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

твій з’їмо, куру погриземо, кому що вділила, і поїдемо. А чаю в сусіда поп’ємо, щоб не ображався. Як? — обернувся Батюк до Львова.

Той кивнув.

Серпілін згадав, як минулого разу Львов наказав під час обіду своєму порученцю принести щось з машини, і як той приніс і віддав йому згорток у пергаментному папері, і як Львов діставав звідти якісь свої дієтичні капустяні котлетки: їв сам і пропонував іншим. Зараз він нікого не покликав, котлетки на столі не з’явились. Їв те саме, що й інші.

— Маскування у вас непогано поставлене. До кінця витримали порядок, — похвалив Батюк за супом. — І дисципліна руху на дорогах на висоті. Це соратник Фрунзе тут такі суворі порядки навів? — кивнув Батюк на Кузьмича, звертаючись до Серпіліна.

— Справді, Іван Васильович доклав чимало зусиль, — озвався Серпілін, радіючи, що спільна поїздка з Батюком, як видно, не вилізла Кузьмичеві боком.

— Порядки страшенно суворі, — всміхнувся Батюк і знову кивнув на Кузьмича. — Хотів був нас із членом Військової ради в одну машину зселити. А як нас зселити? Я дихати люблю, з усіх боків одкритий їжджу.

А Ілля Борисович, як у машину, одразу на всі шиби закручується. Як нам разом? А з другого боку, у вас наказ по армії — поблизу передової не більше двох машин разом. Нічого не залишалося, як тільки генерала Кузьмича до себе взяти. Коли обіцяєте добре воювати, доводиться погоджуватися на ваші умови.

— Обіцяємо, товаришу командуючий, — сказав Бойко хоч і неголосно, але так серйозно, що всі мимоволі звернули увагу.

— А ми сьогодні з товаришем Львовим дошукалися, — звертаючись до Серпіліна, сказав Кузьмич, радіючи з загального доброго настрою за столом, — що тут, на Західному фронті, в двадцятому році сусідами з ним були.

Я двадцять дев’ятим імені Московського пролетаріату полком у начдива сім, у Сергєєва, командував, а він, — Кузьмич повів головою в бік Львова, — ліворуч від нас ішов, комісаром чотирнадцятої Залізної бригади. Майже до самої Варшави, можна сказати, поруч ішли. І назад, правда, понад сто верст котилися. Чого на війні не буває!

— Коли б не Тухачевський, не котилися б, — коротко й гнівно сказав Львов. Сказав, наче вистрелив.

За столом запала тиша. Здавалося, Львов скаже зараз щось іще, таке саме холодне й різке, але він нічого більше не сказав, а, притримуючи лівою рукою курячу ніжку, обгорнувши її кінчик клаптиком лінійованого паперу, з нагоди гостей нарізаного з зошитів замість серветок, зрізував з неї м’ясо маленьким складаним ножем, якого він дістав з кишені.

Від середини 1937 року Тухачевського вважали зрадником і до цього вже звикли. Та чим довше тривала війна, тим менше в армії любили говорити на ці теми. Вони все далі відсувалися кудись чи то в минуле, чи то вбік. І від раптових слів Львова всім стало ніяково.

— А ти де був тоді? Здається, на Перекопі? — порушивши мовчанку, звернувся Батюк до Серпіліна.

— У північній Таврії і на Перекопі, полком командував, — відповів Серпілін.

Йому здалося, що, добре знаючи, де він на той час був, Батюк навмисне запитав про це після слів Львова.

Він подивився на Львова — все ще тримає папірцем, щоб до пальців не прилипло, і струже своїм складаним ножем курку…

— Я тоді з тифом лежав, — сказав Батюк. — Перша Кінна з Західного Бугу на Каховку пішла, а я як дурень — з тифом.

Він устав, так і не давши Львову достругати свою курку.

— Якщо запитань немає, поїхали. — Батюк застебнув верхній гаплик на кітелі і розгладив пальцями вуса.

— Товаришу командуючий, є невідкладне запитання, — сказав Серпілін; вія пам’ятав, що запитання треба поставити якнайшвидше, але чекав, поки скінчиться обід.

— Яке?

— Може, пройдемо до начальника штабу? Хотів би на карті…

— Давай тут, — сказав Батюк. — Я твою карту напам’ять знаю. Слухаю.

Серпілін почав з того, що авіатори сьогодні ще раз підтвердили пункт розташування штабу німецького армійського корпусу.

— Тобі ще раз підтвердили, а мені ще не доповідали, — ревниво мовив Батюк.

— Це в моїй смузі, — сказав Серпілін. — А вас на місці не було.

— Гаразд, повернемося — з’ясуємо, чому такі речі тобі раніше за мене доповідають, — погрозив Батюк. — Яке твоє запитання? Хочеш, щоб ударили по цьому штабу?

— Так.

— Ударимо.

З виразу його обличчя було видно, що він має намір зараз же їхати. А Серпіліну треба було висловити йому найскладніше.

— У нас є пропозиція і прохання, — сказав він.

— Прохання?

На невдоволеному обличчі Батюка можна було прочитати той докір, якого Серпілін наперед чекав: «Скільки тобі дали, всіх сусідів роздягли, щоб тобі дати! Самих себе роздягли, фронтових резервів в обріз лишили — все тобі! Які ще в тебе прохання?»

Та Серпілін усе одно сказав те, що збирався: про далекобійний артилерійський полк, що прибув у розпорядження фронту, і про необхідність тимчасово підпорядкувати його армії для удару по штабу німецького армійського корпусу.

Поки Серпілін говорив усе це, Батюк поступово багровів. Стримував себе, але не стримав.

— Не дам! — одрубав він і, надівши на голову кашкета, що до цього тримав у руках, смикнув його за козирок, насунувши на чоло.

— Товаришу командуючий, дозвольте… — почав було Серпілін.

— Не дозволю! Зовсім знахабніли. Думаєте, одна ваша армія на весь фронт? Посилали їм, посилали, як у ненаситну прірву, чого тільки не дали! А йому ще треба! Полк, розумієш, до мене вчора прийшов! Учора прийшов, а сьогодні вже тобі його віддай? А звідки вам відомо, що до нас той полк прийшов? Хто вас про це сповістив? Чи не ти, Ланськой, повідомив їх? — спитав Батюк, обернувшись до полковника, що стояв позад нього.

— Оперативне управління ні про що нікого не повідомляло, товаришу командуючий, — сказав полковник. — Прибуття резервів із Ставки головного командування за положенням суворо таємне.

— Для кого таємне, а