Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

наметом, не знали, що їм тепер робити. Хто його знає, чому такі надто завантажені люди раптом здатні на таке марнування часу? Може, саме тому, що всі вони так довго були надто завантажені і стільки всього переговорили за останні дні, що вже й говорити майже не лишалося сил. Лишалося тільки чекати завтрашнього ранку, коли почнеться те, задля чого всі вони стільки працювали.

— Ось закульгав у нас, — кивнув на Львова Батюк. — Ледве ходить сьогодні.

— Може, нашого хірурга викликати? — спитав Серпілін.

— Забив ногу. Не зважайте, — сказав Львов.

— Не забив, а зв’язки розтягнув, — поправив Батюк. — Хірург учора дивився й мені доповідав, що в інший час і іншу людину поклав би на тиждень, не дозволив би ходити.

— Облишмо це, — сказав Львов з якоюсь сердитою ніяковістю, за якою відчувалося, що він не лише не любить, а й не вміє говорити про себе; не звик до того, що в нього, як і в кожної іншої людини, може щось боліти і хтось, окрім нього, та ще вголос, може обговорювати це питання.

Він ступив три кроки, обійшовши ззаду Батюка, з таким застиглим обличчям, що було зрозуміло: інший на його місці скреготав би зубами від болю.

— Заїхали до вас ненадовго, — сказав Батюк. — Од вас — до сусіда праворуч. Все-таки як-не-як хоч його й пограбовано на вашу користь, але і йому воювати. Про все, що до цього у вас бачили, раніше розмови були. А сьогодні, по ходу справи, вказівки ось, — він кивнув на Кузьмича, — соратникові Фрунзе в дорозі дав; він тобі їх доповість. Серйозне попередження одне, ще раз тобі особисто повторюю, — звернувся Батюк до Серпіліна, набравши серйозного вигляду. — Райони зосередження для двох танкових бригад трохи далеченько від вихідних. Попереджав тебе своєчасно, а ти на своєму наполіг, — мовляв, іншого місця не знайшли! Ще раз звертаю твою увагу. Не дай боже, своєчасно на вихідні позиції не прибудуть, запізняться підтримати піхоту — нарікай на себе.

— Ясно, товаришу командуючий.

— Що тобі ясно? — похмуро спитав Батюк.

— Ясно, що взяв на себе відповідальність за це. Зробимо все своєчасно, відповідно до своїх розрахунків.

Батюк сердито подивився на Серпіліна, мабуть, чекав іншої відповіді, але стримався. Чи то так стомився за ці дні, що не було сил сердитись, чи то збирав гнів на завтра. Хоч би як добре пішли справи, а для гніву протягом дня бою приводи все одно будуть.

— Запрошуємо пообідати, товаришу командуючий, — звернувся Серпілін.

— А це довго? — спитав Батюк.

— Тридцять хвилин, якщо поспішаєте.

— Коли так, згодні. Хотіли б не поспішати, але поспішаємо. Де у вас руки помити?

Начальникові їдальні Військової ради було наказано поставити до приборів склянки, а на стіл, крім звичайного хлібного квасу, який завжди був у нього, — пляшку коньяку. Командуючий фронтом звичайно не пив за обідом ні вдома, ні в гостях, а коли й пив, то коньяк.

— Як це розуміти? — спитав Батюк, перший сідаючи до столу й показуючи на коньяк. — Пропонується випити? А за що? Поки що нічим не відзначились. Ні ви, ні ми з членом Військової ради, — кивнув він на Львова.

— Можемо забрати, щоб очей не муляв, — мовив Серпілін.

— Коли вже поставив, пізно забирати, — згодився Батюк. — Що попереду — там побачимо, кому і які будуть салюти. А позаду, як не лічи, три роки війни. Як би за цей час не картали один одного згори вниз — уголос, а знизу вгору — подумки, а все-таки три роки провоювали, бліцкріг у німців довгий вийшов. Є причина випити. Тим більше відволог сьогодні. Місця все-таки болотисті, і літо вологе. Тільки вже як пити, то всім, — обернувся він до Львова.

Той мовчки кивнув, потягнувся до пляшки, налив собі чверть склянки і передав пляшку Батюкові.

— А ви, я бачу, зовсім хворий сьогодні, — вимовив Батюк так, наче йому приємно було згадувати про нездужання Львова.

Серпілін глянув на Львова. Його худорляве трикутне обличчя з темними мішками під очима було виснажене втомою і справді мало нездоровий вигляд. Ще більш нездоровий, ніж звичайно.

Поки інші слідом за Львовим та Батюком наливали собі коньяк, а подавальниця Фрося ставила на стіл закуску — оселедець з вінегретом, — Батюк, тримаючи в руці склянку з коньяком, налиту трохи вище, ніж у Львова, заговорив про те, що вчора на півночі перейшов у наступ ще один фронт. І перше оперативне зведення хороше.

Фронт, про який заговорив Батюк, був той самий, де він майже рік пробув заступником командуючого, перш ніж його перекинули на південь командувати гвардійською армією.

— Застоялися там люди. Поки я там був, коли не брати до уваги невеликих операцій, майже весь час стояли. Як у такій обстановці себе виявиш, при всьому своєму бажанні? Ну що? Хто три роки відвоював і живий — тим і далі бажаю. А хто неживий — пером земля! — мовив Батюк і, обвівши всіх поглядом, випив.

Львов теж випив, байдуже, мов ліки. Випили й інші.

— Хто його знав, що перший кордон, на який знову вийдемо, всупереч сподіванням, виявиться румунський, а другий — фінський? Спочатку на півдні, тепер на півночі… — сказав Батюк і змовк.

Якби договорив він до кінця те, що було на думці, лишалося сказати: тепер черга за нами. Але він промовчав, не захотів уголос говорити про те, що чекало їх усіх попереду і що існувало в їхній свідомості так невідворотно й близько, що навіть час відлічувався вже спереду назад: лічили, скільки його ще лишилось до тієї умовної миті «Ч», коли все почнеться.

— Лічимо до цього і після цього, як до і після різдва Христового, — пожартував днями Серпілін.

Подавальниця Фрося принесла й поставила перед кожним по вінця налиті тарілки вермішельного супу із шматками курки в ньому.

— А що після цього? — спитав Батюк, звівши на неї очі.

— Що забажаєте — котлети чи бефстроганов.

— Нічого більше не забажаємо. Суп