Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

справу з нашим Бліновим, то звичайно… — кивком голови відпустивши Маргіані, папівнасмішкувато-напівсхвально сказав Серпілін про Блінова, який, на його думку, добре робив свою справу, але був при цьому занадто вже спритний. — А командуючий фронтом усе ще вважає, що ми нічого не знаємо. Може перепасти командирові полку, хоч він і з резерву головного командування.

Були й інші питання, над якими треба було б подумати разом з Бойком, але тепер починати цю роботу не було сенсу. Дороги в смузі армії впорядковані, і хоч Батюк не любить їздити дуже швидко, все одно незабаром буде.

— Лавриков! Лавриков! — двічі, другий раз голосніше, гукнув Бойко.

До намету ввійшов його ординарець Лавриков, старшина за званням, що разом виконував при ньому і обов’язки ад’ютанта. Весь час працюючи з офіцерами штабу і виїжджаючи у війська завжди з ким-небудь з них.

Бойко не вважав за потрібне мати ад’ютанта з офіцерським званням: розторопний Лавриков, що пробув з ним усю війну і дослужився до старшини, цілком задовольняв його.

— Збігайте в їдальню Військової ради, скажіть, що через десять хвилин прийдемо. Шість чоловік… або сім, — подумавши, додав Бойко. — І щоб гаряче було напоготові, тільки в тарілки лишалось налити.

— Хто, вважаєш, сьомий? — спитав Серпілін.

— Може, Маргіані прийде.

— Навряд. Постарається не прийти. Не скажеш, щоб ми з тобою до сліз любили начальство, а вже він… Не грузин, а відлюдник якийсь. Мцирі… Може, й не буде обідати, — помовчавши, сказав Серпілін про Батюка. — Просто заїде, щоб вислухали всі зауваження особисто від нього. Він щодо цього педантичний. Скільки його пам’ятаю, повз мене не проїздив. І завжди, коли обстановка дозволяла, попереджав, що приїде. Сьогодні виняток.

І правильно, що виняток. Армія не ларьок з пивом, тут раптових ревізій непотрібно: скільки пива недоливаємо.

Не терплю таких ревізорів.

— Я теж.

— Коли, звісно, заздалегідь на всіх нас дивитись як на окозамилювачів, тоді інша річ. А коли ти сам справді військова людина і до військових людей їдеш, у тому й усвідомлення твоєї сили, щоб не боятися попередити: приїду, будьте напоготові! А потім, незважаючи на всю їхню готовність, все одно побачити все, що в них недороблено… Завтра на СП поїдеш дивитись, що робитиметься? — спитав Серпілін Бойка, подумавши про завтрашній день.

— Не маю наміру. Моя присутність, гадаю, не конче потрібна.

— Ну, а спокуса, коли навіть і не буде такої потреби? Я, наприклад, як начальником штабу армії під Сталінградом був, не міг утриматись, їздив разом з Батюком на СП подивитися на власні очі.

— Думаю, цього разу втримаюсь, — мовив Бойко. — Охочих у біноклі дивитися й без мене вистачить. А коли в справі — мені звідси по телефонах видніше буде.

— Почасти правильно, — погодився Серпілін.

Він знав, що начальник штабу не схвалює надмірного сидіння на спостережних пунктах, вважає, що в такій ланці, як армія, не кажучи вже про фронт, у сучасному бою поле оглядання надто мале в порівнянні з масштабами того, що відбувається, і користь особистих спостережень здебільшого не перекриває тих невигод, з якими пов’язане перебування на спостережному пункті людини, що керує боєм. Все одно всього не бачить, а накази віддаються не так швидко й чітко, коли вони дублюються на двох поверхах — і на спостережному, і на командному пунктах. Крім того, у Бойка була ще ціла теорія, яку він уже висловлював Серпіліну: особисте спостереження призводило, на його думку, до перекосів у оцінках того, що відбувається. Те, що ти сам безпосередньо бачиш, сильніше на тебе впливає, ніж усе інше, можливо, істотніше, що відбувається в той самий час поза полем твого зору.

І трапляється, що внаслідок цього із спостережного пункту йдуть назад, до штабу, скороспілі накази як висновок із обстановки, спостереженої особисто, а не з оцінки всієї обстановки на всьому полі бою.

Бойко вважав, що за його міркуванням — майбутнє, що воно все одно стане колись загальновизнаним. Не на цій війні, так згодом.

Серпілін вбачав у його міркуваннях крайність, а тим часом сам любив їздити вперед, у війська, і можливість особисто, своєю рукою помацати пульс бою вважав необхідною передумовою для віддачі загальних, а не лише окремих наказів. Розумом визнавав, що істина десь посередині, а не міг позбутися вже усталеної звички часто бувати там, попереду.

Під час рекогносцировок Бойко вважав для себе, як для начальника штабу, необхідним разом з командуючим облазити передній край, та коли наставав час керувати боєм, майже не рухався з місця, вважаючи, що тільки в штабі всі нитки бою безвідмовно сходяться в його руках.

— Блінова я ще раз послав, — мовив Бойко, — особисто перевірити звідти, з вашого спостережного пункту, на чутність і надійність весь ваш зв’язок з командирами корпусів, щоб нам якнайменше довелося дублювати.

— Це добре, дякую, — схвалив Серпілін.

Бойко був справжній фанатик безперебійного зв’язку, вимотував жили у зв’язківців, вимагав з них нещадно, але й допомагав їм усім, чим тільки міг. «Що таке штаб без зв’язку? — любив говорити він. — Відрубана голова. Очима ще кліпає, а не бачить. Руки-ноги ще дригаються, а вже не живуть».

— Думаю, як усе буде гаразд, раніше лягти сьогодні, — сказав Серпілін. — Одразу, як підсумкове донесення підпишемо. Ще невідомо, скільки потім спати доведеться…

Вони обидва почули, що під’їздять машини, і вийшли з намету зустрічати.

Машин було дві. Відкритий віліс командуючого фронтом і емка-всюдихід з двома ведучими осями, на якій, віддаючи їй перевагу перед вілісами, їздив Львов.

З віліса виліз Батюк у польовому кашкеті і в напнутій поверх кітеля плащ-палатці. Слідом за ним із заднього сидіння вилізли його незмінний супутник, котрого він завжди возив з собою відтоді, як прийняв фронт, заступник начальника оперативного управління полковник Ланськой і генерал Кузьмич. «Он як! Навіть до свого віліса сьогодні Кузьмича забрав», — подумав Серпілін, вітаючись із командуючим фронтом.

З емки виліз Львов і накульгуючи пішов до Батюка, який уже встиг привітатися з Серпіліним та Бойком. На хвилину запала мовчанка, ніби всі, що стояли тут, у лісі, перед