Валерій Павлович Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

їм - ну то заплатіть натурою, себто книжками. А вони: і книжок немає! Щастя їхнє, що у мене часу немає як слід із ними розібратися… ну не смикати ж тебе, кумо, за будь-якої дрібниці. Кума у мене одна, я її берегти мушу…

- Та я би допомогла, - заїкнулася було кума, але її перебив Діденко.

- Тепер я з ними розберуся! А написати треба. Хай люди знають, що ніякі вовкулаки зараз не пройдуть, бо правоохоронці у нас не лише мух у кабінетах ловлять і хабарі на трасі деруть.

Зять, що досі мовчав, раптом пожвавішав і зацікавився:

- А багато заробляють?

- На чому? - не одразу зрозумів Діденко.

- На хабарах. На трасі. Більше, чим я в генделику, чи менше?

- Ну, це я так, образно висловився, - начальник міліції знітився і зам’яв цю тему, - То як, Маріє, ще одну книжку напишете?

Я все ще намагалася опиратися:

- Якийсь неправильний детектив цього разу виходить: завжди злочинцем виявляється той, на кого менше всього думали. А тут - геть усі пальцем тикали на Рейтаровського - і таки вийшло, що це він винен.

- А знаєш, - почухав потилицю Олексій, - якраз тому, що всі мені про нього говорили, я спочатку цю версію відкинув. Та десь одразу й побачив, що інших версій практично немає. А тут мене начальство писком у сніг: не там копаєш!

- Ой, щось мені дещо інакше пригадується…

- Ну не присікуйся. Визнаю чесно - заплутався. Тому якби тебе на Йордан не осінило…

- Олексію, ти у нас Шериф чи хто? Шериф завжди мусить до людей дослухатися - в першу чергу.

- Тоді б у першу чергу я мусив засадити Бебеля, а потім попросити Вітю Пальчика зв’язатися з духом покійної однокласниці Семена Григоровича.

- Будеш іронізувати - більше я тобі не допомагатиму.

- Ще й як допомагатимете! - радісно відчеканив Діденко. - Прошу всіх: увага! У світлі останнього наказу міністерства про посилення роботи дільничних інспекторів, ви, пані Маріє, моїм наказом призначаєтеся громадським помічником старшого зонального інспектора - з видачею службового посвідчення і - увага, я сказав! - і табельної зброї. Хто там бульки з пепсі-коли носом пускає?

Першими оговталися наші синочки, конкретно - старший:

- Ура! Мамі дадуть пістолет! Я з нього стрілятиму, а тобі не дам!

- А я сам візьму! І вовкулаку вб’ю!

- Громадяни, ша! Бо до дядька в капезе позачиняю! У мене тепер на це право є.

- До речі, про право, - подав голос Павло. - Олексію, це твоя була підлянка… себто - ідея? У світлі останнього наказу?

- Е-е-е… - протягнув братик, бочком пробираючись до дверей.

- Тут хтось легкого життя захотів? - закричав мій благовірний. - То зараз він його матиме! Не подивлюся, що ти майор!

І почав демонстративно розстібати паска на штанях.

Поки Павло ганяв Олексія навколо генделика, Діденко взявся розтовкмачувати мені і всім решті важливість моменту, необхідність громадянської свідомості у світлі відновлення зв’язку міліції з народом. А я щосили опиралася:

- Це все добре, але подумайте: який із мене міліціонер?

- Беріть вище - слідчий! Від Бога!

- Що ви кажете? А я так думаю: для того, щоби бути спецом, скажімо, з дактилоскопії, недостатньо знати, що у людини десять пальців.

- Для дактилоскопії та інших премудростей у вас Олексій є. З його дипломом і чемоданчиком. А для вас головне - людей слухати і висновки робити. Це у вас виходить просто геніально.

І умовляв, і умовляв, і умовляв… Заговорив мене так, що я нарешті промимрила:

- Ну що ж, може бути… якщо вже для людей…

- Та не може бути, а треба бути!

- Е ні, почекайте! - обурився мій свекор. - Що ж це виходить? Якщо злочини розкриває проста сільська жінка, то начальство кричить: а що там у районі міліція робить? Але якщо ця жінка не проста, а - як ви там сказали? - помічник зонального інспектора, то начальство уже не кричить, а навпаки, хвалить: яка ж у вас у районі гарна міліція! Маріє! Я тобі, як народ, доручаю першу справу: розслідувати, чому Павлові досі не заплатили премію за отих вовків, що ви разом із Коханим вполювали? Непорядок! При комуністах - і то платили! Павле, ти де? Облиш ганяти правоохоронні органи на місцях, іди сюди. Пиши заяву!

- Кому?

- Жінці своїй! Вона тепер - теж влада. Але її ременем навколо генделика не поганяєш. Здоров’я не вистачить.

І тут втретє і востаннє за вечір зронила золоте слово свекруха:

- Хтось удома щодня “совків” лає. А сам хто?

- Хто? - підскочив свекор, - Я?

- Покійна теща твоя, царство їй небесне.

Свекор не втямив, що й до чого, сів і тільки очима кліпав. А свекруха говорила, мов гвіздки забивала:

- Кому Павло заяву писатиме? Марії! Своїй жінці! Про що? Про те, що влада його і Марію зобидила. А Марія тепер хто? Влада. То що - вона мусить