Лія Серебро, Олена Арматіна - Його інвестиція. Міняю інвестора. Частина 2., Лія Серебро, Олена Арматіна

 

Салім зробив ще один крок до мене, і я відчула, як його присутність стала нав'язливою, майже тиснучою. Його очі дивилися прямо в мої, але в них з’явився якийсь хижий блиск.

 

— Ти знаєш, Настю, — почав він, і голос його став майже ніжним, але від цього було ще тривожніше, — усе може бути зовсім інакше. Ти не мусиш бути в цьому ідеальному шлюбі, не мусиш дотримуватися правил, які тобі нав'язують.

 

Я нахмурилася, намагаючись тримати емоції під контролем.

 

— Що ти хочеш сказати?

 

Він схилив голову набік і майже театрально зітхнув.

 

— Я хочу сказати, що ти можеш бути зі мною. Якщо тільки захочеш.

 

Я ледве втрималася, щоб не скривитися. Його слова звучали, як жарт, але інтонація... Інтонація була зовсім не жартівливою.

 

— Саліме, це навіть не смішно, — сказала я холодно, роблячи крок назад.

 

— Смішно? Ні, Настю, це зовсім не смішно. Це... просто факт. Батько може й думати, що ти його, але я знаю, що все інакше.

 

— Інакше? Що ти маєш на увазі? — я відчула, як серце почало битися швидше.

 

Він усміхнувся, нахилившись ближче, і прошепотів:

 

— Думаю, ти сама це розумієш. Ми з тобою обидва його обманули.

 

— Обманули? — я відчула, як по спині пробіг холод.

 

— Ти знаєш, про що я, Настю. — Його погляд опустився на моє тіло, а потім знову піднявся до очей. — Ти ж розумієш, що син — мій, а не його.

 

Мене ніби облили холодною водою. Його слова, вимовлені впевнено і майже зухвало, викликали всередині шквал емоцій — від злості до страху.

 

— Ти говориш дурниці, Саліме, — сказала я, намагаючись залишатися спокійною, хоча голос трохи здригнувся.

 

— О, справді? — він засміявся, але цей сміх не мав у собі нічого теплого. — Ти ж знаєш, як усе було. Ти можеш заперечувати скільки завгодно, але я впевнений у своєму.

 

Його слова почали мене злити. Я вже відкрила рот, щоб відповісти, але в ту ж мить зрозуміла: він міг мати рацію.

Моє обличчя залишалося непроникним, але в душі щось похитнулося. Я зрозуміла, що це питання треба вирішити негайно, остаточно і без жодних сумнівів.

 

— Ти впевнений у собі, Саліме, але це нічого не змінює, — відповіла я, дивлячись йому в очі.

 

Він наблизився ще ближче, майже стираючи дистанцію між нами.

 

— О, змінює, Настю. Все змінює. Я знаю, що ти розумна жінка, тому скажу прямо: якщо ти хочеш правди, то її треба шукати.

 

Його слова тільки підсилювали тривогу, яка вже оселилася в моєму серці.

 

— Правда завжди знаходиться, Саліме, — відповіла я твердо. — Але я знайду її без твоїх підказок.

 

Мої слова його розвеселили. Він відступив на крок, але в його усмішці все ще було щось зловісне.

 

— Бачу, ти нічого не боїшся, — сказав він. — Що ж, мені подобаються такі жінки.

 

Я не відповіла. Моя голова була зайнята іншим. Я вирішила, що сьогодні ж, без будь-якого зайвого галасу, наполегливо попрошу обох чоловіків здати зразки для ДНК. Це буде тільки для мене. Тільки для моєї впевненості.

 

 

Ранок видався неспокійним. З самого ранку я відчувала себе, наче на голках. Я прокинулася відчуттям, ніби часу катастрофічно мало. Ще звечора я вирішила, що діяти треба сьогодні. Сьогодні — і ніяких "пізніше". Емір міг у будь-який момент реалізувати свій намір і відправити Саліма, а тоді все ускладнилося б. І ось я, ще не зовсім прокинувшись, швидко зібралася, боячись, що пропущу важливу мить.

 

Виходячи з кімнати, я почула їхні голоси. Десь унизу, у просторій вітальні з панорамними вікнами, які виходили на море, вони розмовляли. Моє серце полегшено забилося: вони обидва тут. Ще є шанс. Я зупинилася на сходах, щоб роздивитися їх.

 

Емір стояв біля каміна, у строгому костюмі, хоч це був просто ранок удома. У нього завжди ідеальний вигляд, навіть коли він у домашньому одязі. Сьогодні він випромінював ту саму спокійну впевненість, яка змушувала людей навколо беззаперечно довіряти йому. Його голос звучав рівно, він пояснював щось синові, явно пов’язане з бізнесом. А Салім, хоч і виглядав серйозним, злегка нахиляв голову, ніби намагався зосередитися, але я бачила, що це не його. Він був у більш розслабленому одязі — сорочка з закоченими рукавами, яка підкреслювала його спортивну фігуру. Він виглядав інакше, молодше, майже зухвало. Але було в ньому щось, що робило його схожим на батька.