Щепан Твардох - Морфій

з мапою в світлі ліхтарика, на мапі топоніміка: оце Стопниця, а біля літер дрібні, слабенькі світелка жидівських хаток. І згадую оповідь полковника, котрого зустрів лише два тижні тому в «Лурсі».

Тільки два тижні? А ніби півжиття за два тижні. Або й ціле життя.

Але пригадую оповідку про німецький оркестр в автобусі, подірявлений як решето. Отож стоїть насправді той автобус, німецький військовий автобус, насправді подірявлений, чому його ще не прибрали, могли наказати жидам, щоби прибрали, але не наказали. Чому?

Музиканти на війні. Поміж вояченьками Костонька були би на своєму місці ті музиканти зі своїми бубнами й трубами, могли б задавати ритм наступу, як довбиші та трубачі під Аустерліцом чи Бородіном, але нащо музиканти на такій війні в темряві, в невіданні, де ми, де ворог, війні у хованки, танки нізвідки, ховаємось по лісах, дивляться на мене улани, пане поручнику, що буде з нами, не виграємо цю війну, пане поручнику. Так чемно, хоча я лише підпоручник. Я маю висварити їх за поразництво, вишпетити, вибештати як паршиву суку, звернутися до цих хуїв собачих, курвих синів, пригрозити їм воєнним судом за поразництво, але натомість кажу в бортик французького шолома: не виграємо, чоловіче, не виграємо, а над нами по пнях дерев січуть німецькі кулі з автоматичної зброї.

А в автобусі німецькі музиканти подірявлені як решето, і вже не залунають їхні труби, і не заб’ють барабани, бо подірявленим уже не до музики.

Музиканти або не музиканти. А якщо замість труб у них були карабіни системи «Маузер», якщо замість флейт на стегнах — парабелуми, замість бубнів — гранатомети, замість гобоїв — автомати, замість тарілок — міни, і то в таких наші стріляли? А може, автобус був порожній і зовсім не їхав, лише стояв, бо ж якби він їхав, то мав би розбитися після обстрілу, а не легенько зупинитися, може, полковнику просто хотілося розказати анекдот? Яке це має значення? Як і польські в’язні, котрі в лісі закопані чи не закопані. Музиканти застрелені або не застрелені.

А ми летимо далі, на мапі великими літерами Пацанув і кілька його світелок. З козликом нам чиста кара, закричали всі тривожно, заберіть у нього зброю, бо так і померти можна, — декламував Юрчик.

Вісла.

Міст підірвано, перед ним патрульний пост.

Вартовий світить ліхтариком. У вікно. Бачить мундир. Сніг на шоломі, на плечах, на жорсткому сукні плаща.

Опускаю вікно.

— Guten Abend.

— Guten Abend, Herr Offizier, — люб’язно відповідає вояк. — Darf ich Ihre Papiere sehen?..[181]

Я показую диск GFP. Вояк відповідає салютом.

— Die Weichsel muss ich uberqueren?

— Die Polen haben die Brücke gesprengt. Aber gleich daneben ist unsere Pontonbrücke, eine provisorische Brücke. Die Straße entlang wie üblich, wie zu dieser gesprengten. Herr Offizier kommen durch. Aber das Wetter ist grauenhaft, oder?

— Stimmt, stimmt…

— Schnee im Oktober!

— Ein merkwürdiges Jahr.

— Ein ziemlich merkwürdiges, Herr Offizier. Gute Fahrt.

— Wo kann man hier tanken?

— Auf der Wache bei der Brücke haben sie Benzin, sie geben es Ihnen, wenn Sie es fordern.

— Danke.[182]

Вікно зачиняю закручую і їду їдемо і переді мною міст і звісно що висаджений у повітря автомобільний залізничний пошарпані погнуті шини у повітрі в снігу, а нижче треба з’їхати і є наплавний міст біля нього замерзлий пост показую диск, ist Benzin da? Es ist da. Tanken.[183] Вагаються, що, коли то якась провокація? Volltanken, aber sofort![184] І вже не вагаються. Fertig, Herr Offizier.[185] Можна їхати, їхати, тож їду.

Що несе Вісла? Гине сніг у її чорноті. Я їду. Чую, як вона несе міст, порожні баржі в чорній воді, через них перекинуто тимчасовий переїзд, а на переїзді їду їдеш їду.

І вже? Вже Щуцін. Костел, завжди є костел. Синагогу можуть спалити або ні, але костел є завжди великий маленький дерев’яний мурований здалеку видний чи схований, але є.

Костел завжди.

Далі. Вже Домброва? На Тарнув.

Пуща. Дуби, граби і в’язи, старші від людини чи молодші від людини? Проїжджаємо підлісок і грубі пні, і я не знаю, чи то ліс, що виріс перед нами, чи то він виріс за нами?

Домброва. Тарновська.

З бічної дороги виїздить мотоцикл із причепом, у сідлі німець у ґумованому плащі, шолом, бляшана перев’язь жандармерії на шиї, світиться жовто-зеленим напис Feldgendarmerie. Махає бляшаним льодяником, як поліціянт, бо він таки поліціянт, хоче документи, а я показую чародійський диск GFP, і досить, їдемо далі шосе на Тарнув.

Гори.

Перед нами гори, під нами гори.

Пам’ятаю, що, коли я був малий, ми поїхали до Закопаного, я вперше бачив гори і тоді думав, що гори погрожують Богу, що гори противляться Богу, що вони штрикають Бога. Ми виїхали автівкою до Морського Ока, у мами був сильний відкритий кадиллак і водій, також сильний.

Гуралі дивилися на нас спідлоба, мали похмурі обличчя дикунів.

— Я поїду, спи, — каже Дзідзя із заднього сидіння.

— Та я ж випив ізофан.

— Я теж. Іди спати, бо заснеш за кермом і буде аварія.

Ну то й добре. Сніжить, я зупиняюся на узбіччі і вже знаю, що ми проїхали Тарнув, проїхали ринок, зараз собі пригадую, на ринку ратуша, військові вантажівки й автівки, багато військ, проїхали ми непотурбовані, ми проїхали.

Висідаю. За кермо сідає Дзідзя. Дзідзя, а в мене за хвилю виникає враження, що то Іґа, що то може бути Іґа, як і Дзідзя, як і Саломея, як і Гелена, усі вони прокляті.

— Спи, — каже мені. — Збуджу тебе на словацькому кордоні.

Дзідзя рушає. Заплющую очі.

— А де Юрчик? — кричу я.

Але вуста розтуляю безголосо, слова не лунають, уві сні я онімів.

Юрчик стоїть на узбіччі. Такий маленький, у коротеньких штанцях і вовняних підколінках, у плащику й кашкетику, кашкетик ніби студентський, але для маленького хлопчика. Юрчик дивиться на задні фари шевроле, що зникають у сніговому хаосі. Юрчик сам. У жовтневому снігу. Юрчик плаче. Юрчик брестиме в снігу, а потім упаде, йому тільки три роки, чотири роки, скільки років Юрчику?

Або зустріне лихих людей, бо немає інших людей, зустріне лихих людей, і ті візьмуть його додому, і житиме життям знайди.

Юрчик із Гелею у Варшаві, у квартирі старого Пешковського на Підваллі, сидить на колінах дідуся, дідуньо вливає йому у вуха свою отруту, крапля за краплею, як слина, просякає отрута Пешковського у вуха мого Юрчика: батьків наших свята земле, земле всяких цнот, чинів, ти просякла наскрізь, нене,