Щепан Твардох - Морфій

— Їдь, — відповідає Дзідзя у вікно. У вікно, не до мене.

Яка вона зараз, вона холодна і байдужа? Адже не була такою, коли ми виїхали, не була. Чи то вона вивищується, як раніше, чи з іншої причини мовчить?

— Темніє.

— Маєш фари спереду чи ні?..

— Але врешті-решт десь треба буде зупинитися.

— У Будапешті.

— Хочеш, аби я в таку погоду цими дорогами їхав без перерви аж до Будапешта?

Дзідзя відвертається від мене, не головою, вся, і з цим її худа спина повертається до мене, вся. Зиркаю на неї краєм ока, бо кермую бо сніг бо шибки парують незважаючи на вентиляцію бо слизько бо темно, а вона порпається в торбинці, нарешті дістає слоїчок, маленький видовжений слоїчок із бурого скла.

— Візьми дві, — каже.

— Що це?

— Ізофан.

— А це?.. — дивуюся, бо ніколи не чув.

— Як первітин, але очищений. Фірми «Кнолл». Візьми. Я подрімаю на задньому сидінні, та й доїдемо. Візьми.

Беру. Поки що слоїчок. У ньому таблетки, пласкі білі краплини. Жодної етикетки.

— Візьми, — каже Дзідзя. — Візьми дві.

Нігтем дістаю зі слоїчка пластиковий корок, перехиляю, дві таблетки зсуваються до вуст, зсунулися.

— Розгризи, коли розгризеш — ковтни.

Розгризаю, гіркі, перемелюю зубами і язиком на грубий, мокрий від слини пил, ніби гіпс розмелюю зубами, і ковтаю важку мокру масу, проковтнув.

— Я йду спати, — каже Дзідзя. — А ти їдь.

І раптом її голос м’якне:

— Їдь, прошу, Костоньку, їдь.

— Але ми ще навіть не узгодили, де перетнемо кордон зі Словаччиною, чи відразу на Угорщину, на Закарпатську Русь і Ужгород… Нічого не узгодили.

— То неважливо, Костоньку. Їдь. Ти доїдеш.

Дорога пряма біла чорна бо нічна біла бо сніжна чорна біла дорога. Чую дотик снігу на гумі моїх шин, чую, як він набивається в протектори. Дорога пряма біле чорне шосе на Ожарув.

— Я вкладуся, — каже Дзідзя, тепло, тепло, і перелазить на заднє сидіння, задирає зад, перелазячи, вкривається плащем, краєм ока бачу її краєм ока у внутрішньому дзеркальці, їду, їду.

Ожарув.

Я хвилю шукаю шосе на Опатув, далі хочу їхати на Опатув, знаходжу шосе на Опатув, думаю, що це шосе на Опатув.

Дзідзя спить. А я думаю про Юрчика: коли я вперше тримав тебе на руках, ти мав уже кілька тижнів, раніше мене не пускали, Геля народила тебе ще на віллі моєї матінки, не було ще дому на Мадалінського, ані кам’яниці старого Пешковського на Підваллі, ми тулилися в моєї матінки, а я втікав передовсім від твого великого живота, Гелю, бо з тим животом ти мені здавалася якоюсь геть зовсім чужою, а потім я втікав від того згорточка в тебе на руках, бо ж я того не хотів, не знав, що з тим робити, бо чи ж початок твого малого життя, синку, міг перешкодити мені жити моє життя бурхливе, мигітливе, шампанське, міг перешкодити моїм досвітнім поверненням до якихось кімнат, орендованих, не моїх, до готелів, а ти з твоєю матінкою Геленою, синочку, такий маленький і синьо-рожевий, і лікар переймався, а я не міг, тільки раз глянув на тебе звіддалік і виконав якісь обряди, які видавалися мені обрядами гордого батька, вітця, цілий час думав собі про слово «зачав»: зачав, я зачав сина, ніби той акт зачаття був актом свідомої діяльності, ніби людині треба щось уміти, чогось досягти, таж не в тому річ, що я в матір зачатої дитини заклав своє сім’я, немає в тому жодної штуки, кожна тварина так може, але про те все одно кажуть гордо, ніби збудували машину з гівна і палиць, а зараз ця машина їде рівним, гарним темпом, і кажуть: зачав сина, спадкоємця, нащадка, продовжить мій рід.

А вони ж нічого не продовжують, тільки своє життя сумовите порожнє, нічого більше від нас немає в тих дітях, котрих ми зачинаємо, вирощуємо, виховуємо і випускаємо в світ, вони то не ми, і близько ні, бо що ж то, кров, а якщо нам хтось потайки присобачив роги і ми виховуємо не власну дитину, що тоді, яке в тому значення? Яке? Жодного.

Тож я пиячив у кришталевих палацах із порцеляновими принцесами, пив рідкі діаманти і срібно-білі сорочки, накрохмалені манжети, спинки як жовті сонця і ґудзики перлових лон, оправлених у золото, шампанське і горілка як біла олива, музика біла і фрак і музика і остання неділя, танго самогубців, а потім те все брудне від їжі, соусів і червоного вина і червоних помад на охайному комірці сорочки і пальта, огортаємось пальтами, і жінки огортаються пальтами, сміючись так, ніби збираються випльовувати нутрощі, шукали бричку чи таксі і їхали кудись, вулиці Варшави, але не туди, де Юрчик, їхали з жінками або самі з алкоголем, завжди вже п’яні, часом їхали по опій до китайців, часом билися з апашами, ніж і кастет, і не боявся нічого, смерті, чому б я мав боятися смерті, роздерті розбиті губи морди не наші, коли побили якогось скоробагатька просто з цікавості, бо криво дивився на нас, а ти, Юрчику, а матінка твоя, Гелена.

Дорога, мокрий сніг, Дзідзя на задньому сидінні.

Спершу я тікав від них, від Гелі та загорнутого в пелюшки, ніби в нього не було ні рук, ані ніг, ні ручок, ані ніжок, загорнутий білий черв із людським синім лицем, майже людським, трохи мавпячим.

А потім його розмотали з тієї личинки, потім він ступив перші кроки, а я зненацька полюбив цього хлопця, котрого таки зачав, ніби склав його тіло подібно до машини чи транзисторного приймача. Я полюбив його, бо він обіймав мене за шию, бо казав мені «татко», бо сміявся, як шалений, як дитя, діти завжди шалені та жорстокі, я безоглядно його полюбив. Хотів на нього дивитися, тулити його до себе й цілувати. Я хотів йому щастя, хотів чути його голос і його кроки, і тоді Геля перестала боятися, що втратить мене, бо вже знала, що має мене назавжди через той плід лона свого.

Я не любив у ньому себе нового, кращого. Він не був мною. Не мав зі мною нічого спільного. Очевидно: я був його батьком, він мав мої риси, мої блакитно-карі очі. Але що з того, не був мною і не мав зі мною нічого спільного, нічого.

Кого я в ньому любив, що я в ньому так любив, що аж до божевілля, у цьому маленькому дурненькому чоловічкові? Не знаю.

Гори. То гори? Ні. То Вісла.

Вісла?

Ми летіли вперед, я звірявся