Щепан Твардох - Морфій

— Ходімо, — наказав я.

— Добре, Константи, — надзвичайно м’яко відповіла Дзідзя і сама обм’якла, нараз утратила свою войовничу поставу амазонки, навіть її ніс, завжди такий гострий, зараз видавався заокругленим.

Я взяв порожній кулемет і рушив назад до автівки.

Біля автівки, на відсунутому з дороги поваленому дереві, сидів Ожондала, котрий мені більше не здавався подібним до Бочьонґи. Між ними — безпорадні карабіни. Курили цигарки. Коні щипали жовтневу траву. Я вийшов з-поміж дерев зі зброєю в руках, але не цілився в них, Костику, не цілився.

Побачивши нас, натужно встали. Далі спрагло курили цигарки. Не тяглися до зброї, бо до чого могли тягтися, якщо я прийшов сюди переможцем. Біля мене жінка, котру вони спаплюжили, котру хотіли зганьбити. Про що вони думають?

Я глянув на Дзідзю. Вона зрозуміла питання без слів. Махнула рукою, і в її жесті були всі століття її аристократичного роду, були покоління гувернанток і нянечок, котрі займалися кіндерштубе маленьких Рохацевичів, і Дзідзя просто відпустила їм їхню велику кару, бо могла.

А вони по хвилі напруги зрозуміли, що їм пробачили, так, як пробачають кусючим собакам.

— Що з тими замордованими в’язнями? — запитав ти.

Глянули один на одного, не відповіли, але теж ні про що не питали, ні про постріли, котрі вони мусили чути, ні про що інше.

— Мусимо перевірити, — сказав до Дзідзі Константи. А я мовчав. Мене це не обходить.

— Нащо? — здивувалася вона.

— Для Інженера. Він це може якось використати, таку інформацію…

— Ну то скажемо, що розстріляли, — всміхнулася.

— Але ж треба точно знати, як було!

Глянула на мене, ніби хотіла роздивитися там щось дивне, що побачила оце вперше, а тому хотіла роздивитися якнайпильніше.

— Було так, як мало бути. Порпання в піску нічим не допоможе, не дай Бог, щоб ми там ще познаходили погнилі трупи. Чи ти знаєш, Костоньку, як воно буде смердіти?

Ключі далі стирчали в запаленні, я міг лише сподіватися, що акумулятор не розрядився, щоб вийшло завести двигун. Бо в шевроле навіть корби немає, щоб завести вручну. Але не встиг Константи як слід злякатися, а двигун уже завівся.

— Може, нам варто все одно це перевірити. Це важливо. Триста в’язнів… А Хохол навіть сказав, що то за полк, тобто сімдесят третій піхотний… — мовив ти.

Дзідзя засміялась і махнула на мене рукою, як на невиправного жартівника махнула на мене рукою. Або як на докучливу муху.

Зарядив кулемет повним магазином. Про всяк випадок. Ми поїхали, тепер швидше, дорога вела полями і луками, часто навіть моквами, часом якийсь лісок і постійно мовчання Дзідзі і моє мовчання і рівний брязкіт мотора і Голубів і знову якийсь лісок і Цукрувка і знову поля і вітряк і ми в’їхали в Липсько.

Липсько, як і кожне інше містечко, дерев’яне, солом’яне, гівняне. Болотисте. Воно смердить гноївкою, і жидівським диханням, і жидівськими вітрами по тих їхніх човлентах і цибулях, і польсько-хлопським диханням, і післякапустяним пердінням. Люди на вулицях, а я собі думаю, що ж то за раса, якщо хлопство, то воно або нікчемне, невиразне, хворобливе, непридатне до праці, або ж воно здорове і міцне, але якось так мавп’ячо, ті довгі руки, бочкуваті тіла, ноги їхні короткі, завжди по-мавп’ячому криві. Не побачити в тих селах чоловіка високого, атлетичного і стрункого. Такими бувають дівчата, бувають стрункі, гнучкі, ніби циркачки, але потім зникають, і серед зрілих жінок уже жодної такої не видно, бо вся врода з них виходить разом із першою дитиною, у них розносяться стегна, мужніє лице, тупіє погляд, я того багато попобачив, їздячи Польщею на різні ралі з автоклубу, що далі на південний схід, то гірша раса, бо хоч у Великопольщі люди трохи дебелі, проте здорові, хоч і не гарні, але принаймні охайні та доладні. Шльонзаки дрібні, жінки їхні переважно гидкі, але теж якось здорово, гуралі расові, люди там гарні, жінки, може, й не дуже, але чоловіки чудові, хоча кретинів вистачає, а от усі інші, добрий Боже, чи вони взагалі з людського роду? У містах трохи інакше, бо там усе ж завжди жили найкращі представники, та й інтелігенція расово вирізняється з-поміж інших племен.

Отож так я собі думав і поміж тими халупками, що намагалися скидатися на міські, їхав собі поволі та й поглядав на годинник — а то ще заледве полудень. У Липську синагога, попіл чорний, геть чорний. На моєму склі й на попелищі з’явилася сніжинка. Спершу одна, вона зникла, потім п’ять, а десята вже не зникла. Від ранку дуже холодно.

Рушив, рушаю, проїжджаємо Липсько, проїжджаємо через Липсько, повз млин на ріці, вода обертає колесо, як велику чакру світу, думаю собі, і їдемо, і далі.

— Мусимо собі придумати якийсь план, де перетнемо кордон і як… І де заночуємо, — кажу поперед себе, у вікно. Двірники скидають сніг.

— Їдь, Константи. Просто їдь. Уперед. Не затримуйся.

Їду. Я їхав. Їду. Дорога веде полями, які швидко біліють. Схил яру, спустилися легко, на під’їзді розтовчене болото, присипане снігом, тричі мусив рушати, поки мені вдалося виїхати з того яру, і знову поїхали, ліворуч від нас залишились обійстя і парк.

— Данішув, — сказала Дзідзя, коли парк замаячив іще тільки здалеку.

Перед двором німці. Вантажівки з червоними кузовами в білому полі, люди в білих халатах, накинутих на сіро-зелені мундири. Шпиталь. Не зупиняємося.

І далі, далі білими полями, дорога спершу рівна як стріла, потім з’їзд із голови на шию в долину Камєнної, Чекажевіце, людей зовсім не видно, усі через той жовтневий сніг поховалися по хатах, мить — і дорога майже гірська, міст, на щастя, цілий, тому далі, долина і знову вгору, їду дуже швидко, небезпечно, але боюся, що можу забуксувати і тоді все, кінець, доведеться в село по коней, а я не дуже хочу брести снігами, тому швидко, небезпечно, але впевнено кермую, добре кермую, вистрибуємо з долини річки Камєнної, моя стара олімпія тут могла б не впоратися, а шевроле тільки рикнув шістьома циліндрами, і ми вистрибуємо з долини річки Камєнної.

Мене звати Константи Віллеманн, і я про себе небагато можу розповісти, крім того що ношу таку зумисну машкару, опудало городнє, щуряча шерсть, воронові пера.

Біле поле, пряма дорога, двигун, удосталь пального. За Тарловом шосе на Ожарув пряме, як слід стріли, і сніг, сніг, сніг жовтневий ще, теплий, мокрий і липкий, двірники скидають його з вікна, і їдемо поволі, стає щораз темніше, доїжджаємо до сутінків під тридцять-сорок за годину, не швидше.

— Треба буде десь зупинитися, —