Щепан Твардох - Морфій

мене, приставить ствол, як до пораненого коня, але ні, лише походжав перипатетично, говорячи.

— Я тебе ніколи не поважав, Віллеманне. Та й ти, зрештою, знаєш, що про тебе казали, лисе ти фарбований? Що поляк ти тільки зверху, а трохи пошкребти — і буде німець. І що ж, хіба не мали рації ті всі, Ксик, навіть Рудницький це слухав, але не заперечував, не мали вони рації?

Підніс угору руку з пістолетом, поставив ногу на сідло, ніби актор під час піднесеної декламації, і говорив. Конюх, що сидів неподалік, виринув із дрімоти і вслухався в промову Хохола як заворожений, бурмочучи щось собі під ніс, і його бурмотіння зливалося з мовою лісу, творячи одностайний, піднесений акомпанемент до слів ротмістра. А той казав:

— Я не складу зброї, ніколи. Моя рука випустить зброю тільки тоді, коли буде вже холодна й мертва. Таку присягу я склав Язловецькій Діві, ще перш ніж ми пішли на війну, від тієї присяги не може мене звільнити ні полковник, ні наш головнокомандувач, Сміґли-Ридз, ні навіть Бог, лише вона. А від неї я наказу на капітуляцію не чув і почути не сподіваюся. Серед усього народу я знайшов п’ятьох чоловіків, котрі погодилися зі мною в доброму розумі ту присягу повторити, і чи ж тих п’яти чоловіків не вистачить, аби цілий народ воскрес? Вони будуть почином Нової Польщі, Польщі Духу, Польщі, відображеної не лише кордонами й урядами, але Польщі, відображеної серцем. Їхня кров, бо вона мусить потекти, як і моя кров потече. Їхня кров засіє зерно відродження.

І зненацька засміявся, ніби зрозумів безглуздя сказаного. Конюх перестав бурмотіти.

Тільки в його словах був глибокий глузд, Костоньку.

Чому ти не боїшся, Костоньку? Ротмістр знову закружляв навколо вогню.

— Кинься на нього, забери в нього пістолет, і втікаймо, — шепнула Дзідзя.

Зроби це, дурню! Ти ж від нього молодший, сильніший! Таж тебе розстріляє цей чоловік, він божевільний, а якби й не був божевільним, то і так тебе може розстріляти цей недобиток, жовтневий партизан.

Але, може, ти не боїшся, бо бачиш далі, ніж я, чи то можливо, що ти бачиш далі, ніж я, єдина, котра тебе насправді любить?

— Про яких замордованих на світанку була мова? — раптом запитуєш ти. Запитую.

Хохол непритомно глянув на мене, зупинившись на середині перипатетичного кроку. Дивиться на тебе, мене, на мене дивиться, пильно, уважно, чуло.

— Триста замордованих! — шепнув. — Звірячо забитих безборонних бранців із сімдесят третього піхоти, вбитих як звірі, німецькими мучителями вбитих.

Я доволі нервово глитнув. Не вистачало тільки, щоб рознервувався, бо ж і так готовий мене на місці вбити.

— На броньованих машинах приїхали, гусениці м’яли мазовецький ґрунт, — декламував Хохол. — І бились, і слави зазнали, і піддалися наші хлопці, коли їм амуніції забракло, і не подумали набій останній собі лишити.

Конюх закрив лице долонями, хитаючи головою.

— Але для переможців слова «лицарство» не існувало, вони здерли з наших доблесних, хоч і переможених вояків куртки, обрізали їм підтяжки, щоб не могли втекти, і розстріляли яко бандитів, розстріляли з автоматичної зброї і тіла звалили в канаву, недалеко звідси, у Домброві.

— Наша піхота не має підтяжок. Не мала тобто, — тихо сказав конюх.

Хохол раптом осів на сідло, кинув пістолет на землю, закрив лице руками.

— Зараз, — прошипіла Дзідзя.

Я глянув на неї, наляканий. Боявся потягтися за пістолетом.

— Та до холери, зроби це. Він божевільний.

Тож я сягнув до кобури. Конюх зграбно перекотився назад, за дерево. Розстебнув, дістав зауера. Хохол плакав, не підносив голови, тож я зарядив пістолет і застрелив Хохола.

Я підійшов — він був мертвий. Підняв віса, дістав магазин — порожній.

— Застрель іще того дурня, — наказала Дзідзя, ніби просила мене зірвати яблуко, хоч то по суті так і є, вбити людину — то ніби зірвати яблуко.

Усупереч тому, що багато хто думає, це дуже просто. Дехто відчуває перед цим якийсь магічний страх, ніби вбити людину — то якось не так, як просто кинути камінь у річку, зрубати дерево чи висипати зі жмені пісок. Декотрим, хоч і мало кому, здається, що Бог цього не дозволяє; тільки от навіть якщо Бог чи боги підносяться над світлистим склепінням неба, то вони створили людину так, що вона нічим не відрізняється від каменя, який точить бистрина. Вона й не є нічим іншим.

Інші гадають, що коли вони самі бояться смерті, то не належить робити ближнім те, що тобі самому не миле; не розуміють дурні, що страх власної смерті є так само чудовим приводом для вбивства, як і будь-який інший, як і відсутність приводу.

Ще інші думають, що людина — то цінність; що людина по суті своїй є цінністю, такою самою, як дерева, ящірки і рінь гірських потоків. І та цінність смертю непощербна, смертю неубавна, навіть якби життя втрачала остання людина на землі, і така хвиля, безумовно, настане, і не розверзнуться небеса, і взагалі нічого не станеться, тільки вітер обточуватиме спадщину нашого небуття, злущиться фарба з фасадів великих американських будинків у передмістях Чикаго, і розсиплються глиняні будинки банту, і шакал загавкає на Іспанських сходах, і тигри вилежуватимуться на Красній площі, а леви — у жорстколистому лісі, що проросте на місці Марселя, і їжаки напишуть про нас книжку на бурій корі або й не напишуть, бо їхні їжачі голови будуть зайняті іншим.

Так думають інші. А я розумію, що застрелити людину — це означає тільки кулю, яка дрижить, пролітаючи ствол. Тільки що серце перестає битися, і тільки те, що воно перестає відчувати свій мозок, — і все, кінець. Ось і все, уся маленька перемога вбивці, стара як сам світ.

І хто це думає, я це думаю, Костику? Ти, Костику, цього не думаєш, отже, то я думаю, твоя тиха пророча товаришка, підвішена над тобою, як медуза у воді? Denke ich das Baldur ohne Gesicht? Und wo bin ich, jetzt?

Ich denke das.[180]

Я це думаю.

Я.

— Та застрель його! — сказала Дзідзя.

— Не треба, ясна пані, — відповів конюх з-поза дерева. — Я вже й так майже мертвий.

— Не маю наміру, — сказав я, бо не застрелити людину так само легко, тож ти його не застрелиш, сказав ти, мій любий.

— Поховай його, — сказав конюху, котрий не мав імені.

— Нічого його ховати.

— Що з тими помордованими в’язнями?..

— Та нічого, паночку. Замордовані або й не замордовані. Закопані в канаві при Домбровській Порембі або й не закопані. Уже зогнили або ще не почали гнити. Так або