Щепан Твардох - Морфій
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Що з капралом Ванічком? — питає, вказуючи на того, кого я застрелив.
Піхотник торкається шиї.
Я вбив людину. Я нічого не чую. Вже й не сподівався щось почути. Не боюся вбивати людей, бо власної смерті теж не боюся.
— Убитий.
— Убитий, — на мить замислився Хохол, тоді підходить до мене, і стає наді мною, і нагло впізнає мене, і не впізнає. Впізнає, бо впізнає моє лице. Але не впізнає.
— Віллеманн? — запитав. І якщо взагалі можна не вірити власним очам, то він не вірив. Але дехто ніколи не вірить власним очам.
— То він, пане ротмістре, — відповів Бочьонґа. — Тільки мундир якийсь інший. Але то він. Пам’ятаю його з форту Домбровського.
— Та в пизду того Домбровського, ти ж був у моїй чоті, бадилю, тебе ж застрелили!.. — бурчу я.
— Ожондало, заберіть у нього пістолет і автомат, — командує ротмістр.
— Ванічка вбив.
— Та ж це Бочьонґа, старший улан Бочьонґа, — домагаюся правди.
— Не тільки зрадив, Віллеманне, а ще й здурів? — тверезо здивувався Хохол. — Бочьонґу на Ґурській застрелили, поховали під костелом Воскресенців. А це вахмістр Ожондала, шволежер із другого шволежерів, і він не застрелений, марно ти старався, Віллеманне.
— Пане ротмістре, а що з тією німецькою курвою? — запитав солдат, який витяг Дзідзю з автівки і зараз тримав її за волосся, а вона стояла на колінах у пилюці.
— А чому ти кажеш, що вона німецька курва? — здивувався ротмістр, ховаючи пістолет до кобури.
— Бо польською верещала. А з німцем сидить.
— А, ну так. А що б ви з нею хотіли?.. — недомовлено урвав він власний голос.
Солдат сторопів.
— Ну, пане ротмістре… знаєте, пане. Красавіца. А давно нічого…
— Може, потім. Зараз мушу їх вислухати, перш ніж ми вирішимо, що, як і де. Ясно?
— Він Ванічка вбив, — понуро сказав Бочьонґа-Ожондала, забравши в мене зброю, сказав, ніби хотів застрелити мене hic et nunc[178], перш ніж я зможу встати.
— Я пана ротмістра бачив у Варшаві. Позавчора. Збив посеред вулиці, на цій машині їхав, на шевроле, — сказав я, боронячись і все ще лежачи на землі.
— Не пам’ятаю, щоб ми там бачились.
— Але ми справді бачилися.
— Знаєш, пане Віллеманн, я останнім часом не найкраще почуваюся.
Підняли мене, Ожондала і стрілець у круглому шоломі, підняли і понесли, у ліс понесли мене, і Дзідзю за мною понесли до табору, а тоді падав дощ.
І я в тому дощі ніс незаслужене клеймо, я, Бальдур фон Штрахвіц, бо я нікого не зрадив. Weil ich niemanden verraten habe.
Незаслужено ніс, бо нікого не зрадив, я, Константи Віллеманн, я.
За нами мокрим перегноєм тягли тіло Ванічка, якого я застрелив. На плечі Бочьонґи-Ожондали мій пістолет-кулемет висів порожній і мертвий.
— У Варшаві, пане ротмістре, ви казали, що ви польський король, — сказав я.
Хохол повернувся до мене, здивований.
— Мене звати Ян Хохол, я останній король Польщі, — сказав, здивований, що я взагалі запитав.
Ожондала кивнув, підтверджуючи очевидне.
Життя — це сон.
Але це не сон.
У таборі вогонь, два порожні намети, троє коней — один добрий, верховий, дві шкапи, годяться хіба до піхотної бідки[179], не кавалерійські, а при них один конюх.
Мене посадили біля вогню, біля мене німецька курва Дзідзя.
На безкінних сідлах, поставлених навкруж, бо коней було мало, а на чомусь треба сидіти.
— Ожондало, веди решту в патруль. Узліссям на захід, через шосе, але так, щоби вас із Анусина видно не було, до Домбровської Поремби, звідти просікою назад.
— Там, де… Ну, ви знаєте, пане ротмістре… — заїкнувся Бочьонґа, котрий видавав себе за Ожондалу.
— Ні, там іти не конче, що ж там може змінитися. Кого вбили на світанку — той і залишиться вбитим. Я послухаю в’язнів. Виконувати!
— Так точно, пане ротмістре. Дозвольте запитати.
— Дозволяю.
— Амуніція закінчилась. То як іти в патруль?
Хохол аж підскочив.
— Як то — закінчилась! Таж ви мали, Ожондало, два набої, уранці ви мали два набої! У чому зацікавлений стрілець, вахмістре, у чому?!
— Доповідаю, що кожен стрілець зацікавлений у тому, щоб вести вогонь одиночними, щоби після кожної битви можна було сказати, у яку ціль мітив кожним пострілом, — понуро процитував вахмістр.
— Саме так. У яку ціль ви мітили кожним пострілом, вахмістре?
Капрал Ожондала заціпенів, утупився в землю.
— Доповідаю, що мав дві кулі, але двічі вистрелив, коли той німець сік нас із автомата.
— Ну от, прошу, а скільки разів ви влучили, вахмістре? — далі бештав його Хохол.
— Доповідаю, що взагалі не влучив, — відповів вахмістр, але на його щоках палала не скруха, а лють.
— Я наказав: не стріляти! Куля дурна, а багнет — молодець!
— Прошу пробачення, пане ротмістре. Доповідаю, що забрав у німця пістолет і кулемет. До сімки є два повні магазини; кулемет порожній.
Хохол втупив у нього хижий, лютий погляд.
— Ви ж не думаєте, Ожондало, що підете в патруль із пістолетом?
А я подумав, що тут слово за слово могла б зібратися ціла рада військових делегатів. І будуть відрізати погони, і хтозна, може, й щось іще. Ожондала відклав мій пояс із кобурою і пеемом.
— Доповідаю, що не посмів би, — важко відповів.
— То й добре. Вирушайте. І дорогою те дерево приберіть.
Ожондала кивнув, і пішли, закинувши карабіни на плечі, пішли. Хохол дістав з кобури віса, який донедавна був там. Підкинув дрова у вогонь.
— Ну то кажи, Віллеманне.
— А що маю казати?..
Хохол не відповідав. Дзідзя сиділа біля мене, навпроти ротмістра, сиділа напружено, але без страху. Хоч їй і загрожувало зґвалтування. Я б здивувався, якби вона була злякана.
— Нічого йому не кажи, — раптом шепнула.
— Я це чув!.. — Хохол пригрозив нам пістолетом. — Знаєте, що я маю владу вас розстріляти?
— Ти б не мав жодної влади, якби в руці не тримав пістолет. Ніхто тобі не дав влади згори, — відповів я.
— О, що ні, то ні! — обурився Хохол. — Мене звати Ян Хохол, і я останній король Польщі! Моя влада походить від того, хто мене створив.
— Ото дурне, — шепнула Дзідзя.
— Я. Все. Чув! — відрізав Хохол. — Ну то накажу вас розстріляти. Тебе за зраду. — Показав на мене стволом. — А тебе, жінко, за панібратство з ворогом.
— Зроби щось, — шепнула Дзідзя. — Тільки ти можеш нас розконспірувати перед ним.
Цього разу Хохол не почув. Чому я спокійний?
— Я розповім вам свою історію, щоб ви побачили свою мізерність, — оголосив ротмістр, устаючи з сідла.
Поклав руки на плечі, не випускаючи віса з рук. Почав спроквола походжати навколо вогню, я думав, що він підійде до
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Морфій», після закриття браузера.