Щепан Твардох - Морфій

Дзідзя мене цілком проігнорувала, хоч то я сидів за кермом, я кермував, я міг завести двигун, витиснути зчеплення, відкрити дросель і їхати, їхати. Я міг. Але не поїхав.

— Як тебе звати? — питала Дзідзя.

— А це важливо?

— Ні.

— Мадзя.

— А то твої родичі тут, Мадзю?

— Та де. Я цих байстрюків не знаю, — рішуче відповіло дівча.

— І не поділишся з ними?.. — запитала Дзідзя.

— Мови немає.

Дзідзя з розумінням кивнула, покрутила корбу, скло піднялося.

— Ну то їдьмо.

Перший поворот ліворуч, дорога зовсім кепська, гірша, ніж я пам’ятав, якщо пам’ятав, щось пам’ятав, але що? Колись цією дорогою їхали. Але чи точно? У Зволені так, у Зволені точно, але чи сюдою?

Зліва озерце, біля озерця — млин. При дорозі чоловік, і халупки при дорозі, котра вже майже стала стежкою, посередині поросла травою.

— Шосе на Липсько? — запитав я.

Чоловік злякався німецького мундира і польських слів, але не втік, може, боявся втікати. Обдертий, вусатий і сумний, високі хлопські чоботи і шапка, котру він негайно зірвав з голови. Незважаючи на дощ, що саме почав байдуже моросити.

— Не на Липсько, пане, — відповів.

— То повертатися до Цєпельова? — запитав я.

На хвилю задумався.

— Не вертати, пане, не вертати, дороги шкода. То за хвилю треба буде звернути вправо на Калкови, там буде така доріжка через ліс, а в Струдзі вельможний пан уже на шосе на Липсько виїде.

Приглянувся до нього. Чому? Старий вусань, шапка в руках. У такому світі живемо: я сиджу в американській автівці в німецькому мундирі, маю зброю, і біля мене сидить вродлива жінка, а він стискає в руках шапку і не має автівки, зброї, мундира, нічого не має, тільки ту шапку. От чому так і декотрі завжди мають усе, а інші не мають нічого? Найдурніше з питань! От якби всі мали всього порівну — тоді доречно було би запитувати: чому, чому…

Поїхав. Повернув праворуч, як було сказано. Дзідзя мовчала, дивилась у вікно праворуч, ніби образилася — ну що, чому на мене, що ж такого між нами, щоб Дзідзя ображалася. Дурня. За вікном бідні паркани, Калкови.

А потім ліс. Сосни. Їдемо.

Лице Дзідзі відвернулося від мене. Дзідзя далеко. Моє коліно, важіль коробки передач, перфорована бляха пістолета-кулемета, а далі коліно Дзідзі, її коліно в тілесного кольору панчохах.

— Обережно!!!

Світ згортається і гусне.

Гальмо, скрегіт, страшний скрип, автівка летить боком, тіло спиняється міцним паском, я знаю, знаю, я вже був у двох аваріях до війни, знаю. Нутрощі туго змотуються. Але бачу: я ще впораюся, от тільки повернуся на дорогу, руки на кермі лежать міцно, як морські вузли, газую і вліво, і вже знаю.

Все буде добре.

Гальмую за півметра перед поваленою впоперек дороги сосною. Нарешті видих, мої та Дзідзині легені видихають повітря. Але я ще відчуваю в тілі дрож, піднесення, тож дивлюся, бачу, думаю швидше: дерево зрізане. Свіже.

— На землю! — кричу до Дзідзі, а сам лівою відчиняю двері, правою хапаю автомат і вилажу з автівки. Вже. Пізно.

З лісу на мене летить зелений мундир. Багнет на стволі карабіна, багнет увіп’ється в мої груди. Французький шолом адріан. Але він спотикається об камінь, втрачає рівновагу, не падає, але губить ритм.

Я зможу. Відводжу затвор назад. Я зможу. Ніколи не стріляв з пістолета-кулемета. Стріляю, погано, дивно, лежачи, навскидь, приклад впирається в землю, але зелений мундир, шолом французький адріан близько.

Влучив, дві кулі в груди. Повернувся і впав. З лісу іржання коня. Засідка. Польські улани. Я вбив людину.

Я знаю лице цього вояка, котрому дві кулі в груди.

Падає випущена з карабіна куля, але хибить, здіймає хмарку піску, куля неподалік мене, стрільця не бачу. Міг померти, нині й на віки вічні амінь. Крізь відчинені двері автівки наді мною тріскає пістолетик Дзідзі. Другий постріл із карабіна, і знову хибить, а я повертаюся на живіт і тну по лісі чергою, ніби луплю з еркаему, і не влучаю ні в кого, і клацання затвора, коли бойок пробиває повітря в порожній камері; тиша, кінець. Уже знаю, що програв, ні в кого не влучив, не маю другого магазина, він лежить у патронташі в автівці на підлозі. Надто далеко. Нічого було все випускати в безглуздій черзі. Пістолетик Дзідзі також мовчить. Повертаюсь на спину і тягнуся до кобури на стегні, але знаю, що не зможу, бо з лісу вже летить другий зелений мундир, улан летить, шолом також французький адріан, а під ним упізнаю: старший улан Бочьонґа, тільки замість еркаема карабін. Летить на мене багнет, Бочьонґа не стріляє.

Але ж він уже мертвий, зловив кулю в лоб на Ґурській, перед Сєлецьким лісом зловив, коли я вислав його до еркаема, зловив, у лоба зловив, крізь шолом адріан французький зловив кулю просто в лоба, вийшла з потилиці, плечі похляпані кров’ю і мозком, і голову схилив на приклад еркаема на передпліччя, летить на Бальдура фон Штрахвіца, багнет на мене летить, кінець.

— Стій!.. — Крик із лісу.

Бочьонґа, котрий уже неживий, ми поховали його під костелом Воскресенців чи не місяць тому, але й це, попри все інше, не пояснює того, що зараз на мене з багнетом летить той, чия голова була фундаментально прострелена, а тіло ґрунтовно і по-католицьки закопане, хоч і під Воскресенців. Летить на мене, і що, воскрес?.. відстібаю кобуру, не відстебну.

Але не долетів. Якусь секунду я думав, що то Дзідзя застрелила його з пістолета, але Дзідзя не застрелила його з пістолета, бо вона б не встигла знайти в сумочці другий магазин, якщо в неї взагалі був другий магазин, і зараз хтось витягує її за волосся з шевроле, а Дзідзя верещить, пусти, хаме, верещить! Її вереск передчуває задерту спідницю, подерту білизну. Не знаю цього вереску, ніколи його не чув, ніхто ніколи при мені не ґвалтував жінку, але таки звідкись знаю.

То не через Дзідзю, але спинився страшний улан Бочьонґа і не прохромив мене багнетом, але спинився багнет на моєму горлі, вістря вперлося в шкіру, моя права рука завмерла на піврозстебнутій кобурі, уже ремінець пряжки вивільнив, уже тільки розстебнути кобуру і дістати пістолет, але вже пізно.

— Не вбивай! — крик із лісу.

Знаю голос. Виходить. Як клепсидра, бо плащ по кісточки підперезаний паском, знизу широкий, у плечах широкий, у талії вузенький, шабля, рогативка, Virtuti причеплено на груди, чоботи начищені, остроги, кобура на поясі, віс[177] у руці. Ротмістр Хохол. За ним іще двійко: улан