Щепан Твардох - Морфій

кров’ю жертв твоїх синів. І недаром, земле мила! на зорі твого народу! ти святою називалась, бо вподобалася Богу.

— Де живеш ти?

— Між своїми, — каже Юрчик, інфікований, затруєний.

— В якім краю?

— В Польщі милій.

— Чий є край той?

— Батька й мами.

— Що віддали?

— Кров і шрами.

— Хто йому ти?

— Дитя вдячне.

— А що винен?

— Життя власне.

Життя віддати. Пешковський хоче віддати життя мого Юрчика, і своє теж охоче віддав би, і моє, і навіть Гелі життя теж, чому ні.

Краще б він був на снігу, ніж на колінах Пешковського.

З ринку в Тарнові виїжджає вантажівка опель бліц, у кузові сидять танкісти з 2-ї танкової дивізії, 2-й полк стрільців. Вантажівка їде на південь, їде слідами нашого шевроле, їде на Грабув по шосе номер дванадцять, у Тухові в’їздить у долину Бялої і їде, минає Тухув, і Заґроди, і Туховську Домбрувку, але для танкістів уся топографія анонімна, вони просто собі їдуть дорогою в Південній Польщі, у колишній Південній Польщі, у чомусь, що поки не має жодної форми й назви, бо це вже не Польща, але ще не Райх, це ніщо, це окупована територія, тож я їду, і в світлі фар бліца блискавицях в снігу на узбіччі стоїть хлопчик: короткі штанці, вовняні панчішки і голі коліна, курточка з двома рядами ґудзиків, одяг дитини заможних містян, вантажівка спиняється, беруть хлопця в кузов, розпитують його німецькою, він не відповідає, але єфрейтор Губе родом з Крайни, він народився в Злотові, він ще з дитинства пам’ятає польсько-кашубську говірку, якою часом розмовляв з бабусею його батько, він польською питає хлопця, як уміє, про його батьків.

— Батьки померли, — каже Юрчик. — Мене звати Єжи Віллеманн.

І цією фразою і великими очима і німецьким прізвищем він стає сином полку, отримує маленький німецький мундирчик, який йому за міркою шиє полковий кравець і потім шиє йому наступний, коли з цього мундирчика з обшитими рожевим погонами виросте Ґеорґ Віллеманн.

Ні. Сидить на колінах Пешковського. Тато твій уже неживий. Відійшов твій татусь. Немає його більше з нами, поляками. Геля дивиться на це.

А може, не дозволяє. Може, Пешковський не сміє нічого сказати, коли бачить її погляд, може, має в собі ту делікатність батька майже овдовілої доньки — чи не має?

Я сплю, кермує жінка, моя голова на колінах Яцка. Яцек гладить моє волосся.

— Я завжди був твоїм другом, — шепоче, повторює як мантру. — Завжди. Пам’ятаєш, Костоньку, як ми познайомилися, пам’ятаєш? Пам’ятаєш ту відпочинкову базу, коли ми познайомилися з Іґою і вона спершу була твоя, а потім я її собі взяв, коли ти її вже не хотів, а потім ти знову забрав її собі, коли тобі так забаглося, пам’ятаєш?

То не так, Яцку мій любий, то все не так, я хочу кричати, але я онімів, вуста мої розтуляються і стуляються, як у риби, я німий у тебе на колінах.

Пам’ятаєш, як я познайомив тебе з Саломеєю? Ще до того, як вона стала моєю коханкою. Ти міг її мати. Я тобі її підсунув. Ти не хотів. Чому ти не хотів Саломею, тобі не подобається Саломея, чому?

Рука Яцка пересувається з мого волосся на шию і стискає кадик, ми смикаємось, і нараз усе втихомирюється, Яцек дивиться у своє вікно, я дивлюсь у своє вікно.

— Спи, відпочивай, потім знову будеш кермувати, я тебе збуджу на словацькому кордоні, — каже Саломея.

Саломея?

— Чому ти мене не хотів? — плаче.

Стискає на кермі руки в тоненьких рукавичках.

— Чому ти від початку ставився до мене, як до курви?

Так, від початку ставився до тебе як до вродливої, пристрасної, приголомшливої курви.

— Що я тобі зробила, Костоньку, чому? Я могла не бути курвою, для тебе могла не бути.

Саломея. З Іґою. Повертаються з Кобрина до Варшави. Пасмуги синіють на їхніх білих тілах, на стегнах, сідницях і плечах.

Я сплю. Немає мене. Юрчик?

Немає. На колінах. У снігу. Пешковський.

Яцек? У депресії. Під моєю головою. Де ви?

— Константи?.. — питає Дзідзя.

— Так?

— Кричиш уві сні.

— А я й не сплю, — відповідаю.

Не сню. Не сплю. Кричу наяву до сніжинок, розкиданих кузовом авта, сніжинок, які тануть на брезентовому даху і спливають по шибках, униз і назад спливають.

Кричу до тіні дерев. Кричу до тіні будинків та узгір’їв, до ритму вибоїн та мостів, до буркотіння двигуна, до зболених плечей, і до задубілих сідниць, і стегон, до всього, що мене становить, і мене формує, і що зараз є мною. Кричу. Так.

— Спи, Константи. Накрийся моїм хутром.

Немає дороги, є мапа. Залізнична лінія, Боґоньовиці, Цєньжковиці, ріка Бяла. На південь. Узгір’я, за вікном ледве видно узгір’я, радше не видно. Їдемо. В подорож. Далі.

Сором. Росте, душить, паралізує сором.

За все. Юрчик у снігу на колінах Пешковського. Геля. То її провина, то її провина, то її дуже велика провина. Все.

Цєньжковиці, Зборовиці, сніг і жовтень і ніч і двигун і я не вмію спати, не в такій ситуації, не так просто, тому я щохвилини встаю, тягнусь до мапи, присвічую собі ручним ліхтариком, Цєньжковиці, Зборовиці, сніг. А потім уже не встаю і не присвічую.

Дорого сорому, дорого ганьби!

Розділ XII

Темрява змаліла, замість неї — рожево-сіре світло дня з-поза повік, поки що заплющених.

— Ми вже перед Бардейовом, — сказала Дзідзя.

Ні. А кордон?

— А кордон? — запитав, не піднімаючи голови, не розплющуючи очей.

Мотор хурчав, автівкою дрібно трясло; ми їхали. Лівою стороною дороги.

— А рух не мав змінитися на правосторонній? Я чув, що навесні змінили, — запитую.

— То в Протектораті. А тут незалежна країна, так що, мабуть, зміни плануються, але поки що їхати треба лівою. В Угорщині так само, — пояснила.

— Дивно.

— У нас у Кракові теж так було. Мій татусь іще досі не звик і не хоче сідати за кермо в Польщі.

— Але як ти перетнула кордон?..

— Було двоє словаків. Дала їм сто доларів, вони на тебе глянули, я сказала, що Herr Kapitän komplett betrunken ist und morgen in Budapest sein muss[186], вони відсалютували, побажали приємної дороги, нагадали триматися лівого боку, і ми собі поїхали.

— Це неможливо, — сказав я, сідаючи.

— Спробуй думати як німець, Константи.

— Я не знаю, як думають німці.

Світліло, дніло, сонце дня сходило, світило вербігерація мозку абомінація ескалація. Справа лісисті скелі, гори, не дуже високі, але гори, зліва скелі голі, порослі травою, над ними сонце. Вставало, дніло.

Хижі з глини