Марія Кореллі - Спокута сатани

яхті… Ми здійснили довгу і…дивну подорож. Ми зазнали аварії… Решту ви знаєте, як знаєте й те, що вам я завдячую життям. Більше мені нічого не відомо.

− Сили Небесні! − поспішно перервав він мене. − Як ведеться, погана звістка швидко шириться, але до вас вона не дійшла…І, зізнаюсь, мені не подобається бути її вісником…

Він зупинився; його веселе обличчя мало стурбований вигляд. Я посміхнувся трохи здивовано.

− Прошу вас, говоріть! − сказав я. − Не думаю, що ви скажете мені щось таке, що може засмутити мене тепер. Я знаю найкраще і знаю найгірше цього світу, запевняю вас!

Він нерішуче глянув на мене, потім пішов до кімнати для паління й приніс звідти американську газету тижневої давності; простягаючи її мені, він мовчки вказав на перші шпальти. Там я побачив заголовок, надрукований великими літерами: «Розорений мільйонер. Підле шахрайство. Жахлива фальсифікація. Слідами Бентама й Елліса».

На мить у голові моїй запаморочилось; однак я став уважно читати й невдовзі зрозумів, у чому річ. Солідна пара адвокатів, яким я доручив керувати всіма моїми справами на час моєї відсутності, не встояла проти спокуси, маючи в руках такий великий капітал, і перетворилась на пару досвідчених шахраїв. Маючи зносини з моїм банком, вони так майстерно підробляли мій підпис, що справжність його не збуджувала підозр; виймаючи таким чином величезні суми, вони вкладали їх у різноманітні фіктивні підприємства, у яких мали особистий інтерес. Нарешті шахраї зникли, залишивши мене майже таким само вбогим, яким я був, коли вперше почув про свою спадщину.

Я відклав газету й поглянув на доброго капітана, що стояв, спостерігаючи за мною зі співчутливою тривогою.

− Дякую вам! − сказав я. − Ці злодії були моїми повірниками, і я сміливо можу сказати, що набагато дужче мені жаль їх, аніж себе. Злодій − завжди злодій; злидар, якщо він чесний, без сумніву, вищий за злодія. Украдені гроші завдадуть їм більше лиха, ніж задоволення, − у цьому я переконаний. Якщо ця інформація є точною, то вони вже втратили великі суми в шахрайських компаніях, і Бентам, якого я вважав утіленням тонкої обережності, вклав величезну частину капіталу в геть негодящі золоті копальні. їхня фальсифікація, вочевидь, була дуже вправною. Сумне марнування часу та майстерності! Мабуть, і ті інвестиції капіталу, які робив я сам, теж нічого не варті. Так, так! Зрештою, це не має жодного значення. Я маю наново почати життя, от і все!

Капітан дивився на мене вкрай здивовано.

− Я гадаю, ви не вповні осягнули ваше нещастя, містере Темпест! − сказав він. − Ви сприймаєте його надто спокійно. Незабаром ви матимете гірші думки!

− Сподіваюся, що не матиму! − відповів я з усмішкою. − Ні про що не слід мати найгірших думок. Запевняю вас, я чудово все розумію. На думку світу, я зруйнований. Я цілком розумію!

Знизавши плечима з безнадійним виглядом, він облишив мене. Я переконаний, що він визнав мене за божевільного, − але я знав, що ніколи ще не був таким розсудливим. Справді, я вповні осягав своє «нещастя» − або радше надану мені велику нагоду здобути щось вище, ніж усі скрині з золотом; у втраті багатства світу цього я вбачав руку милосердного Провидіння, яке дало мені найбільшу надію в моєму житті. Переді мною ясно постав привид найбільш божественної та прекрасної необхідності, без якої щастя неможливе, − Праці, великого янгола працелюбства, якого так часто зневажають; між тим, саме він формує характер людини, дисциплінує розум, утримує від пристрастей та зміцнює морально й фізично.

Я був сповнений енергії і здоров'я, і я зніс подяку Господові за надану мені знову сприятливу нагоду, з якої я вирішив неодмінно скористатись. У кожній людській душі повинна бути вдячність за кожен дар Небес; однак ніщо не заслуговує на більшу вдячність і хвалу Творцеві, як заклик до праці та спроможність на цей заклик відгукнутися.

…Англія, нарешті! Я попрощався з кораблем, який порятував мене, та з усіма на його борту: багато хто з них тепер знав моє ім'я, і дивились на мене люди не лише з цікавістю, а й зі співчуттям.

В історію про аварію на яхті мого друга легко повірили. Усі вважали, що мій приятель, ким би він не був, потонув разом зі своїм екіпажем та що ніхто, крім мене, не залишився живим. Я не занурювався в дальші пояснення й був радий закінчити на цьому. Обом, капітанові та корабельному лікареві, я надіслав добру винагороду за їхню увагу й доброту. Судячи з їхніх листів до мене, були підстави припускати, що отримані суми їх більш ніж задовольнили, тож рештки свого зниклого багатства я справді використав на добро.

Діставшись Лондона, я побував у поліції у справі шахраїв Бентама та Елліса й закрив справу проти них.

− Якщо хочете, називайте мене божевільним, − сказав я геть розгубленому керівникові пошукової поліції, − мені байдуже. Нехай у цих злодіїв залишається той непотріб, який вони вкрали. Він буде прокляттям для них, як був для мене! Це гроші диявола! Половину з них було записано на ім'я моєї покійної дружини. Після її смерті гроші перейшли до членів її родини, і нині вони належать лордові Ельтону. Я зробив багатим збанкрутілого шляхетного графа, і сумніваюся, чи позичить він мені десять фунтів, якщо я в нього попрошу! Однак я не попрошу в нього. Решта грошей зникла, розсіявшись по світу через крутійські фальсифікації. Нехай вони там і лишаються! Я нізащо не клопотатимусь про їх повернення. Краще я буду вільною людиною! Той, хто має надто багато грошей, приваблює до себе злодіїв та шахраїв; він майже ніколи не зустрічається з чесністю. Нехай банк переслідує їх, якщо хоче, − я не буду. Я вільний! Вільний, щоб працювати, заробляючи собі на прожиття! Те, що зароблю, я цінуватиму; те, що успадкував, я навчився проклинати.

Із цими словами я лишив його, заскоченого й роздратованого, і за два-три дні газети рябіли дивними історіями стосовно мене, перемішаними з очевидною брехнею. Мене називали «безпринципним божевільним, що постав проти інтересів правосуддя»; інші брутальні характеристики, відомі тільки копійчаним базграчам, сипались на мене. Щоб доповнити моє задоволення, якийсь штатний працівник одного великого часопису вигріб мою книжку з бруду якогось льоху та розкритикував її зі злобою та гіркотою, як я колись анонімно вишпетив твір Мевіс Клер. Результат був дивовижний: публіка, гнана раптовою примхою, накинулась на мою книжку, якою так довго нехтувала; люди витягай її, ніжно тримаючи в руках,