Вікторія Сурен - Прокляття рейлі, Вікторія Сурен

Мама та тато, вбрані в ніжні кольори, обіймають одне одного. Зводжу брови.

А де я на цій світлині? Якого біса вони її змінили, як тільки я «поїхала»? І взагалі їх було більше.

— Все зняли!

Цієї митті, коли музичний канал вмикає рекламу, я повертаюся до своєї кімнати, прочиняючи всі шухляди, але замість власних речей знаходжу або мамині, або татові. Навіть там, де раніше зберігала шкільні альбоми та особисті речі. Нагороди, грамоти, відзнаки…

Засовую до кишені спідниці мамину золоту брошку, яку та чомусь зберігає в моїй шухляді. Продовжую ритися в речах, але не бачу нічого свого. Жодних зошитів, щоденників чи білизни.

Прокручуюся довкола себе, панічно проводячи долонями по обличчю. Святий Духу, вони викинули мої речі? Чи десь у коморі? Певно, склали в коробки та сховали в дивані чи на балконі, щоб не муляло очі.

— Дідько! Треба увімкнути кондиціонер, бо щось тут спекотно.

І саме тоді в простір божевілля втручається звук ключа, який вставляють до замку́. Я сіпаюся, а тоді очі знову наповнюють сльози.

Батьки!

Всі сумніви враз випаровуються.

Я чекала на їхній прихід десь з півтори години, вивчаючи новини та шукаючи зв’язок з минулим життям, але все чомусь постійно обривалося, та зараз вони відчиняють двері до квартири, я чую їхні голоси й готова ридати, забувши про все на світі. Рідні, мої рідні мама й тато. Ріднесенькі, святі!

Зараз…

Зараз це станеться.