Вільям Фолкнер - Крадії та інші твори, Вільям Фолкнер

лопата, й дріт, і блок, і жердя з тинів, і я, і ти, і Нед. Отож із нього я й сміявся — з Неда. Коли завтра будемо на Пекельному Потоці, він таки пожалкує, що забув свої, як то каже, добрі манери і не вилежав собі тишком-нишком під брезентом аж до самого Мемфіса.

Розбудив він мене рано. А так само й усіх інших на цілих півмилі довкола, хоч викурити Неда з Ефемового дому, де він спав, до кухні на сніданок — це забрало якийсь час (а ще більше часу забрало те, щоб викурити його назад із кухні, коли там ще й жінка знайшлася). Ми поснідали, — а після цього сніданку, бувши мисливцем або рибалкою, я не мав би великої охоти отак зразу кудись вибиратись, — і Бун ще раз провіз міс Беленбо на машині, хоч уже без Еліс та Ефема, дарма що Ефем був під рукою. Тоді ми, — Бун, власне, — налили бензину в бак та води в радіатор — не через потребу в цьому, а через те (як мені здається), що міс Беленбо й Ефем дивилися на нас, і рушили в дорогу. Сонце саме сходило, як ми переїздили Залізний Міст над річкою (ага, ще й дух пароплава[35] — я забув про нього минулого вечора), міст до чужого краю, до іншої округи; а на ніч ми добудемось навіть до іншого штату й до Мемфіса.

— Спробуй-но ще перебратись через Пекельний Потік, — зауважив Бун.

— Може ж, таки переберемось, якщо ти даси йому врешті спокій, — сказав я.

— Аякже, — відказав Бун. — Пекельному Потокові начхати, чи дають йому спокій, чи ні. Його це анітрішки не обходить. Ось побачиш. — А далі додав: — Онде й він.

Був початок одинадцятої, ми досить швидко проїздили поміж пагорбів, дороги слалися сухі й курні серед врунистих ланів, земля лежала безлюдна, по недільному супокійна, люди, вже в святковій одежі, байдикували на передніх верандах будинків, діти й собаки вибігали до тинів чи й на дорогу, аби на нас подивитись. Потім з’явилися люди у бричках, у бідках, на возах, верхи на конях та мулах, деколи навіть по троє на одного коня — тільки не на мула (а зараз же по дев'ятій ми поминули інший автомобіль; Бун сказав, що це форд, — він мав добре око на автомобілі, як і міс Беленбо), — простуючи до білих церковок у весняних гайках.

Широка долина стелилася перед нами, і дорога збігала з узгір’я до верб та кипарисів, що позначали річище. Як на мене, це виглядало зовсім не зле, потік ніде не був ширший за річку, яку ми ото перетяли, і навіть виднів закурений рубець дороги, що спиналася вгору потойбіч. Але Бун уже почав клясти, спускаючись у діл ще швидше, немов йому кортіло раз та гаразд зітнутися з цим потоком, наче то було щось живе і не тільки вороже, а й невблаганне, як підступна істота, як людина.

— Глянь-но туди, — сказав він. — Невинне, як свіженьке яйце. Навіть дорогу видко по той бік, вона ніби сміється з нас, ніби каже: якби ви добулися сюди, то вже ось-ось побачили б і Мемфіс, — тільки лишень спробуйте сюди добутись!

— Як уже воно так зле, то чом би нам його не об’їхати? — запитав Нед. — Я б так і зробив на вашому місці.

— Бо Пекельного Потоку ніяк не об'їдеш, — люто відказав Бун. — В один бік податись — опинишся в Алабамі, в другий бік — упадеш у Міссісіпі.

— Я колись бачив Міссісіпі в Мемфісі, — сказав Нед. — А оце ви нагадали, то я й Мемфіс також бачив. Але в Алабамі ще ніколи не був. Може, я б туди й хотів поїхати.

— Пекельного Потоку ти теж ніколи не бачив, — зауважив Бун. — Я певен, що ти ховався вчора під цим брезентом, аби чогось навчитись. Чому це, як ти гадаєш, від Джефферсона досі ми лише два автомобілі бачили — оцей наш і той форд? Тому, що нижче від Пекельного Потоку в Міссісіпі немає більше автомобілів, ось чому.

— Міс Беленбо налічила їх тринадцять, що проїздили повз її дім за ці два роки, — зауважив я.

— Два з них — то ось цей наш, — відказав Бун. — А решта, одинадцять, — вона ж не бачила, щоб вони переїздили через Пекельний Потік, еге ж?

— Може, все залежить, хто за кермом, — сказав Нед. — Ги, ги, ги!

Бун раптом зупинив машину. І озирнувся назад.

— Гаразд. Вистрибуй. Тобі хотілося побувати в Алабамі. Ти вже й так згайнував п’ятнадцять хвилин, плещучи казна-що.

— Оце чоловік перебув з вами день, то треба так на нього напосістися? — скривився Нед.

Але Бун його не слухав. Здається, він і взагалі до Неда не звертався. Він уже вискочив з машини, відчинив скриньку з інструментом, яку дід наказав прикріпити на приступці, щоб складати там блок, і сокиру, й лопату, й ліхтар, і почав виймати звідти все, крім ліхтаря, і скидати на заднє сидіння коло Неда.

— Це щоб не марнувати часу, — сказав він швидко, але стримано й спокійно, без істерії чи навіть поспіху, зачинив скриньку і сів знов за кермо. — То рушаймо. Чого чекати?

Як на мене, все це поки що не зле виглядало — просто ще одна сільська дорога перетинала ще один болотяний потік, дорога вже не була суха, але ще й не багниста по-справжньому, ковдобини та калюжі в ній попередні піонери вистелили галуззям та хмизом, ніби знали, що ми їхатимемо, а окремі відтинки її навіть утарасували поперек укладеними в багнюці жердинами (оце так, нараз я відчув, що дорога — за браком точнішого вислову — вже не була не багнистою по-справжньому), тож-бо, може, Бун в усьому й винен, адже то він населив це непорушне, кипарисами й вербами обмережене і гудом комариним сповнене безлюддя духами зав’язлих автомобілів та спітнілих людей з лайкою на устах. Тоді мені подумалося, що ми вже перетинаємо його, але я не тільки не бачив жодного сухішого пагорка, що мало б означати, що ми наближаємось, добиваємось до протилежного краю багнища, а навіть самого потоку не міг попереду розгледіти, вже й не кажучи про міст. Автомобіль знову колихнувся, перехилився і забуксував, так само, як і вчора над Бурхливим Потоком; і знову Бун уже скидав черевики й шкарпетки й закасував штани.

— Гаразд, — звернувся він до Неда через плече. — Вимітайся.

— Я не знаю як, — відказав Нед, не зрушуючи з місця. — Я ще не розуміюся на автомобілях. Я вам тільки заважатиму. Я