Вільям Фолкнер - Крадії та інші твори, Вільям Фолкнер

коли спромога — то й із цілого Міссісіпі. Одначе Беленбо і його оточення — стайня, храм насолод, чи як собі хочеш його назви, — ніколи не нав’язувалися нам, людям стороннім: вони ніколи не виходили із своєї фортеці, і не було такого закону, щоб когось примушував туди йти.

Та й те, що нове його, Беленбо, покликання (чи то пак втілення) виявилося вельми прибуткове, бо розійшовся поголос, що, мовляв, у кого інтереси та амбіції не сягають далі коня, хворого на шпат, та ялівки, той не має чого туди потикатись. Отож люди розважливі дали Беленбо спокій. До них, звісно, належать і шерифи, які були не тільки люди розважливі, а ще й сімейні, і добре пам’ятали приклад федерального урядовця, котрий не дуже давно зник безповоротно в тому напрямку.

Так воно тривало аж до літа 1886 року, коли баптистський пастор на ім’я Гайрем Гайтауер, — такий самий здоровило, як і Беленбо, чоловік, що від 1861 до 65 року по неділях був одним із ротних капеланів у війську Фореста, а в решту шість днів — одним з найзавзятіших й найсміливіших його кавалеристів, — вступив до закладу Беленбо, озброєний біблією та голими руками, і навернув цілу громаду своїм кулаччям, орудуючи з кожним супротивником по черзі, коли так виходило, а при потребі, то й з двома чи трьома заразом.

Отож коли Бун, Нед і я наближалися туди в травневій куряві 1905 року, Беленбо переживав уже своє третє втілення в особі п’ятдесятилітньої старої панни, єдиної дочки Беленбо-молодшого. Була це ригористична, костиста, сувора й сива жінка, що на чверті квадратної милі доброго грунту вирощувала бавовник та кукурудзу і держала невелику крамничку, над якою на антресолях лежав ряд набитих кукурудзяним листям сінників, кожен з бездоганно чистим простирадлом, подушкою та укривалом, наготовлених для мисливців, що полювали на лисиць та єнотів, і рибалок, котрі (як казали) іноді сюди навідувались не так заради полювання чи рибальства, як заради наїдків міс Беленбо.

Вона також нас почула. Ми були не перші: вона сказала нам, що наш автомобіль тринадцятий тут за останні два роки, п’ять із них за останні сорок днів; вона вже втратила двох курей і гадала, чи не доведеться всю живність позамикати, навіть і собак. Коли ми під’їжджали, вона, куховарка та негр стояли вже на передній веранді, затуляючи очі від дражливого миготіння наших фар. Не тільки Бун виявився їй знайомим, а що важливіше — вона сам автомобіль спершу впізнала: бачивши досі лише тринадцять машин, вона, проте, добре набила око, щоб відрізнити кожну.

— Отже, ви таки доїхали до Джефферсона, — мовила вона.

— За рік? — здивувався Бун. — Господи, цей автомобіль відтоді у сто разів більше наїздив, аніж до Джефферсона. В тисячу разів більше, міс Беленбо. Нічого не поробиш, ви мусите, як і всі, звикнути до автомобілів. — Це коли вона сказала нам про тринадцять машин за два роки й про дві курки.

— Вони хоч трохи проїхались автомобілем, — мовила вона. — Про себе я й цього не можу сказати.

— Хіба ви ніколи ще не їздили автомобілем? — озвався Бун. — Гей, Неде, вимітайся-но відси й валізки забери. Лусю, дай міс Беленбо сісти спереду, щоб їй добре було видно.

— Стривайте, — мовила міс Беленбо, — я мушу сказати Еліс, щоб готувала вечерю.

— Вечеря почекає, — сказав Бун. — Ладен закластися, що Еліс теж ніколи в машині не їздила. Сідай, Еліс. Хто це з тобою? Твій чоловік?

— Навіщо він мені здався, отой чоловік! — мовила куховарка. — А коли б і здався, то вже ж не Ефем.

— Все’дно, давай і його сюди, — скомандував Бун.

Куховарка й чоловік підійшли і також сіли в машину, на заднє сидіння, де був бідон з бензином та складений брезент. Нед і я стояли у світлі від одчинених дверей і дивились на автомобіль з червоним ліхтариком іззаду, як він поїхав дорогою, зупинився, розвернувсь і проїхав повз нас: Бун натискує ріжок, а міс Беленбо сидить випростана й напружена на передньому сидінні, Еліс та Ефем позаду махають нам руками.

— Вйо, брате! — гукнув Ефем до Неда. — Оце кінь!

— Хизується, — сказав Нед, маючи на увазі Буна. — Хай скаже спасибі, що хазяїна нема тут. Той би йому показав хизування.

Машина зупинилася, дала задній хід, розвернулася, під’їхала до нас і стала. Через хвильку міс Беленбо мовила:

— Добре. — Вона вийшла з машини й додала жваво: — Гаразд, Еліс.

Отак ми дістали вечерю. І я зрозумів, чого навідуються сюди мисливці й рибалки. Потім Нед пішов з Ефемом, а я гречно подякував міс Беленбо. Бун узяв ліхтаря, і ми піднялися сходами на антресолі над крамничкою.

— Ти з собою не маєш нічого? — запитав Бун. — Навіть чистої хусточки?

— А мені й не треба, — відповів я.

— Але ж ти не можеш так лягти спати. Бач, які тут чисті простирадла. То хоч скинь черевики й штани. Мама сказала б тобі ще й зуби почистити.

— Ні, не сказала б, — відмовив я. — Не було б чого казати, бо в мене й щіточки нема.

— Це для неї не завада, ти сам знаєш. Якби чогось не мав, то мусив би знайти заміну, а ні — то перепало б тобі.

— Та нехай уже, — сказав я, сидячи на сіннику. — На добраніч.

Він стояв, піднісши руку, Щоб загасити лампу.

— Отже, нехай? — спитав він.

— Замовч, — відповів я.

— Скажи лише слово, і ми повернемось додому. Не зараз, але вранці.

— Ти аж тоді тільки страху наберешся? — спитав я.

— На добраніч, — сказав Бун. Він загасив лампу й заліз на свій сінник.

І враз весняна темінь поглинула нас: великі басовиті жаби з драговищ, звуки лісу, великого лісу, незайманої пущі, де живуть дикі створіння — єноти, й кролі, й норки, і мускусні щурі, й великі сови, й великі змії — і гримучі, й мокасинові, — а може, навіть і дерева дихали, і сама річка дихала, вже й не кажучи про духів — давніх чикасо, що дали ймення цій землі, ще поки білі її побачили, і пізніших прибульців-білих, Вайота й старого Сатпена, і мисливців майора де Спейна, і плоскодонок, вантажених бавовною, а далі валок та незгідливих погоничів, і цілої юрби урвиголов та вбивць, що призвели до появи міс Беленбо. Раптом я збагнув, що то за звуки видає Бун.

— Чого ти смієшся? — спитав я.

— Це я думаю про Пекельний Потік. Завтра об одинадцятій ми до нього доб’ємось.

— А ти ж казав, що з ним буде морока.

— Та ще й яка! — сміявся Бун. — Там усі ми знадобимось — і сокира, й