Публій Овідій Назон - Метаморфози

пестунку Енея схоронено в урні

З мармуру. Свідчить про це на могильному пагорбі напис:

«Тут Каєту{635}, мене, вихованець, побожністю славний,

Сам, як належить, спалив, од ворожих вогнів врятувавши».

Вже від порослого травами берега шнур одв’язали,

Вже їх вітрило несе — від оселі зловісної далі,

Від заклинань. Перед ними — ліси, де затінений млою

Тібр, закружлявши піском, проривається, жовтий, до моря.

Дім і дочку владаря, що від Фавна родився, — Латина

/450/ Там не без бою отримав Еней, розпочавши з завзятим

Людом війну. Наречену відстоював Турн{636} ошалілий.

Згодом Тірренія{637} вся приєдналась до Лацію; довго

Серед запеклих боїв нелегка перемога кувалась.

Кожен іззовні будь-що свої сили поповнити хоче.

От і в рутулів росте, й у троянців ряди свої множить

Військо. Еней недарма вирушав до порогів Евандра{638};

Венул{639} — дарма втікача Діомеда просив, побувавши

В місті його{640}. Діомед у краю апулійського Давна

Стіни могутні заклав і поля там посів як придане.

/460/ Виклав доручення Турна й чекав допомоги від нього

Венул. Однак етолійський герой{641} у тій просьбі відмовив:

Не до війни вже самому, мовляв, а людей свого тестя

Слати незручно; своїх же не має, що міг би до бою

Зброїти їх: «А щоб ти мене в вигадках не запідозрив, —

Хоч ворушити старе своє горе нікому не любо,

Все ж перетерплю цей біль. Коли попелом стала висока

Троя і вже наближались данайські вогні до Пергама,

Діву віднявши у діви{642}, нарікський герой, син Ойлея,

Карою, хоч її сам заслужив, усіх нас обтяжив.

/470/ От і розсіяні ми. Під вітрами в розбурханім морі

Ніч, блискавиці, дощі, божевілля і моря, і неба —

Все ми, данайці, знесли. Кафарей{643} увінчав наші лиха.

Часу б не стало про все розказати; додам тільки ось що:

Навіть Пріам тоді б міг заридати над долею греків!

Тільки мені врятувала життя зброєносна Мінерва —

Вирвала з темних глибин. Та до Аргосу рідного знову

Я не доплив: благодатна Венера з дороги збивала,

Рану стару пам’ятаючи{644}. Так натерпівсь я на морі,

На суходолі у битвах виснажливих так натомився,

/480/ Що видавались щасливими й ті, хто зустрів серед моря

Бурю останню свою, кого мис Кафарейський занурив

У ненаситну глибінь. Я жалів, що не був тоді з ними.

Крайніх зазнавши знегод на війні та морях, занепавши

Духом, кінця тих блукань у всевишніх супутники просять.

Тільки Акмон, од невдач, запальний, розпалившись ще більше,

Мовив: „Невже щось таке ще лишилось, чого б ваша стійкість

Не поборола, мужі? Що ж іще при бажанні зробити

Вам Кітерея зуміла б? Коли тремтимо перед гіршим,

Нас іще можна вразить. Кому ж доля найгірша припала, —

/490/ Страх під ногою тоді. На вершині нещасть — ми безпечні.

Хай собі слухає! Хай, як і досі, ненавидить всіх нас,

Що з Діомедом пливуть! Над тією ненавистю нині

Ми сміємось і тим більше, чим більша у злісниці влада!“

Так от Акмон із Плеврона Венеру їдкими словами

Все дратував і до гніву схиляв, і без того ворожу.

Мало хто мову Акмона схвалив. Майже всі одностайно,

Друзі, картаєм його. Той озватись хотів, але голос,

Як і для голосу шлях, у зухвальця потоншали; пір'ям

Стало волосся, у пір’я й нова зодягається шия,

/500/ Груди і спина; де руки були в нього, там проростають

Довші пір’їни; де лікті були, — вигинаються крила.

Більша частина ноги вже зробилася пальцями. Тверднуть

І роговіють уста, переходять у гостру кінцівку.

Дивляться, вражені, з Ліком Ідас і Ніктей з Рексенором,

Вирячивсь тупо Абант. А тим часом, задивлені в нього,

Стали птахами й самі. Щораз більша частина загону

Крилами над кораблем лопотить, біля весел кружляє.

Що то були за птахи, очевидно, хотів би ти знати, —

Лебеді це не були, але схожі на лебедів білих.

/510/ Ледве приплив я сюди, де сухі, апулійського Давна

Зять, посідаю поля; ну й моїх ще тут жменька осіла».

Змовк на тім слові Ойнід{645}. Калідонії межі покинув,

І Певкетійський затон{646}, і долини Мессапії Венул.

Бачить печеру він там. Її праліс окутує тінню,

Вколо — шумкий очерет. Нині Пан козлоногий той закут

Облюбував, а колись там селилися німфи лякливі.

Тут якось їх, перестрівши, сполохав пастух апулійський.

Зразу навтіки пустились вони, та, отямившись трохи

Від переляку, й побачивши, хто їх надумав догнати,

/520/ В мірнім танку, погордивши нахабою, знов закружляли.

Той почав лаяти їх, а тоді й застрибав по-сільському —

Я, мов, танцюю не згірш; і вставляв ще й слова непристойні.

Доти молов язиком, поки горло не здерев’яніло:

Деревом він таки став; його вдачу й по сокові видно:

Через язик апулійця маслина в плодах своїх має

Терпкість; вона просочилась у дерево від лихослів’я.

Отже, ні з чим посланці повернулись, і мусять рутули

Без етолійців, лише на свої покладаючись сили,

Якось давати в війні собі раду. Вже й крові чимало

/530/ Сторони дві пролили. Смолоскипами в судна соснові

Кидає Турн, і вогонь йде на тих, кого хвиля не вкрила.

Віск, і смолу, й усе те, чим пожадливий живиться пломінь,

Мульцібер їв-пожирав. До вітрил підповзав по високій

Щоглі; вже й лави гребців у заглибленні суден диміли.