Публій Овідій Назон - Метаморфози

Тут спохватилася Мати богів{647}: це ж на Іді високій

Зрубано сосни для тих кораблів — і повітря луною

Мідний тимпан колихнув, заячали самшитові флейти.

Миттю, землі не торкаючись, леви примчали богиню.

«Марно, — рекла Пресвята, — ти цим суднам, богозневажний

/540/ Турне, грозиш: не дозволю вогневі захланному взяти

Те, що складає частину дібров моїх високогірних!»

Щойно промовила — грім загримів, а за ним сипонуло

Градом важким та дощем полило із понурої хмари.

Раптом зітнувшись, повітря лунке й набубнявілі води

Зрушили з місця Астрея сини{648}, позмагатись охочі.

На одного з них опершись, конопляні линви, що ними

Судна фрігійські кріпилися, рве благодатная Мати.

Мчать кораблі, нахилившись набік, і в глибінь поринають.

Дерево м’якне, однак, набуває властивостей тіла:

/550/ Де було гнуте судно — голова вже зринає, обличчя;

Пальцями весла стають і ногами, що плавати звиклі.

Бік, як і був, залишається боком. А балка повздовжня

В нижній частині судна — хребетним стовпом уже служить;

Щогли та реї — руками й раменами; снасті — волоссям.

Синьою барва лишається. В хвилях, котрі нещодавно

Страх наганяли на них, почали танцювати грайливо

Німфи морські. Хоч вони й на скелястій вершині зростали, —

Хвилю шанують м'яку, мов забули, відкіль вони родом.

Та не забули того, як натерпілись тяжко на морі,

/560/ Скільки зазнали пригод, — і не раз підставляли долоні

Під корабель, що тонув, якщо тільки не віз він ахейців.

Не забували й фрігійського смутку, лихі на пеласгів.

Ось чому раді були, як уламки нерітського днища{649}

Вгледіли; ось чому раді були, що судно Алкіноя

Начеб у землю вросло серед хвиль, почало кам'яніти{650}.

Дехто з троянців надію плекав, що, побачивши чудо, —

В німф перевтілений флот — перестане рутул воювати.

Де там! Боги є свої в обох таборів; є завзятий

Дух, що людину з богами ріднить. Вже ні придані землі,

/570/ Ні володіння владичого тестя, ні ти їх не маниш,

Діво Лавініє, — лиш перемога; воюють, бо сором

Не воювать на війні. Та побачила, врешті, Венера,

Що може син її: Турн поваливсь. Повалилась Ардея{651},

Бо ж опиралась на Турна свого. Та як тільки ворожий

Меч підкосив її й попелом теплим засипало крівлі,

З жару злетіла нараз ще нікому тоді не відома

Птиця і струшує з себе, махаючи крилами, попіл.

Голос, і худість, і барва бліда її — все в ній співзвучне

З містом, що ворог його захопив; зберегла вона й назву

/580/ Міста; крильми себе б'є, свою долю оплакує чапля.

Мужність Енея тим часом безсмертних богів спонукала

Й навіть Юнону саму відцуратися давнього гніву.

Саме в ту пору, заклавши основу широкої влади

Синові Юлу{652}, дозрів для Олімпу герой Кітерейський.

Тут, обійшовши всевишніх богів, охопила Венера

Шию отця свого й так почала: «Хоч суворим для мене,

Батьку мій, ти не бував, — найніжнішим, молю, будь сьогодні!

Хай мій Еней, що тебе, народившись од крові моєї,

Дідом назвав, хоч якесь між безсмертними місце посяде

/590/ З ласки твоєї, кажу, хоч якесь! Він і так уже бачив

Тіней оселю німу, він долав уже Стіксові хвилі!»

Схвально кивнули боги. Не лишилась байдужою навіть

Бога верховного світла жона: добродушно всміхнулась.

Батько тоді: «Цього дару достойні ви — й ти, хто благає,

Й син твій, за кого благаєш. Роблю тобі ласку цю, доню», —

Мовив. А та, розпромінена, батькові склавши подяку,

Лине повітрям уже, підганяючи білих голубок,

До Лаврентійського берега, де, комишами порослий,

В'ється Нумікій, що в море близьке свою хвилю вливає.

/600/ Все, що в людини є смертне, йому повеліла з Енея

Змити й у води морські віднести течією німою.

Не забаривсь Рогоносець: слухняний велінню Венери,

Все, що в Енеєві смертне було, те забрав із собою,

В темному морі втопив, залишив — невмирущу частину.

Миром небесним намащує мати очищене тіло

Сина свого. До амбросії вливши нектару, торкнулась

Уст його — й став невмирущим. Назвали його Індігетом

Люди Квіріна{653}; жертовники зводять йому та святині.

Потім над Альбою{654} й краєм латинським Асканій войменний

/610/ Владу верховну посів. А його спадкоємцем був Сільвій.

Згодом — Латин, його син, що отримав і берло владиче,

Й давнє ім'я повторив. Після нього був Альба славетний.

Далі — Епіт; а за ним і Капет владарем був, і Капій;

Капій раніше, однак. А тоді Тіберін став при владі.

Той володар, похоронений хвилями Туської річки,

Дав їй імення своє. Народився і Ремул од нього.

Й Акрот поривистий. Ремул, од Акрота старший літами,

Від громового, подібний до грому, загинув удару.

Акрот, від брата розважніший, берло до рук Авентіну,

/620/ Мужу стійкому віддав. Авентіна поховано там же,

Де він те берло тримав, — на горбі, що й назвався від нього.

А на чолі палатинського люду стояв тоді Прока.

Саме в ту пору Помона жила. Ні одна з-між латинських

Гамадріад{655} не плекала садів із такою любов’ю,

Жодна з-між них про плодючість дерев так щиро не дбала.

Звідси й дістала ім’я. До річок, до гаїв не тяглася —

Любить село та плодами обтяжену віть яблуневу.

Мирний закривлений серп, а не спис у правиці тримає.

Ним вона то підітне виноградну лозу розбуялу,

/630/ То розгалужену парость