Андрій Самойлович Малишко - Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

Але це ще не поезія. Проте, як не прикро, а нашу молоду поезію наводнили вірші гладкописні, безобразні, які часто являються переспівом лиїх-небудь друкованих віршів і не вносять до скарбниці нашої літератури ні зернинки чогось оригінального, притаманного тільки цьому поетові.

Ніхто не буде заперечувати, що вірш П. Г. Тичини «Гаї шумлять» є справді високопоетичним твором:

Гаї шумлять —

Я слухаю,

Хмарки біжать —

Милуюся.

М и л у ю ся -дивуюся,

Чого душі моїй так весело.

Як бачимо, у цьому вірші майже немає образів-тропів чи образів-картин. Але тут притаманна лише П. Г. Тичині специфічна мелодійність і музикальність. Завдяки цьому —; чим більше вірш читаєш, тим більше він подобається.

Але ні один справжній художник не може не використовувати в своїй творчості всі багатющі можливості, які дають для художнього зображення зорові, звукові і кольорові образи-тропи і образи-картини, зорові, звукові, кольорові співставлення, метафоричні аналогії тощо. Але, на жаль, усіх цих багатющих компонентів образного мислення дуже і дуже бідненько розсипано по творах молодих. В'обіході здебільшого набридлі всім шаблони і штампи.

Чим же пояснити таку убогість образної системи? Іноді поету бракує таланту чи глибини мислення, але трапляється, що і талановиті, і працьовиті автори в погоні за кількістю виданих книг чи рядків забувають про основний закон мистецтва — мислення в образах. В результаті поетичні збірки наводнили вірші, де замість поезії знаходимо холодне ремісниче римування.

Поету здається, що він написав вірш справжній, бо при цьому він і хвилювався, і, може, навіть плакав, йому здавалося, що його «осінило» справжнє натхнення, але внутрішніх емоцій він не зумів розкрити, так як людина, яка не знає нот, не зможе записати найкращу мелодію, що звучить в її серці.

Поет здібніший помічає, що його, нібито написані від душі, твори при недостатній майстерності виходять холодними.

Хай вони свої, душевні, власні, Л

З-під пера холодні — от біда.

(М. Негода)

А ось поет Микита Чернявський, в якого є чимало і вдалих віршів, в першій же книжечці самовпевнено заявляє: «Буду я завжди дзвінких пісень співати». Але про яку поетичну «дзвінкість» може бути мова, коли його збірка рясніє такими штампами, як: шумлять лани, шумлять поля, день шумить, шумлять пшениці і ячмені, шепочуть пшениці, красуються оюита; дзвенять, мов криця, дзвінко дзвонять коси, і особливо багато разів дзвенять і злітають пісні.

А про пісню можна сказати красиво і без отих набридлих трафаретів — «дзвенить», «злітає».

Дальня пісня від села В небо колосом росла.

Круто нахилялася,

Тонко обривалася,—

пише поет Василь Мисик у вірші «Після грози». «Пісня б небо колосом росла». Який зримий і багатий образ, його забути не можна.

А згадаймо у Стефаника: «Хлопці вночі піснею прокладали мости до звізд...»

Форма твору невідділима від змісту. Естетствуючі поети, прихильники «чистої краси», ніколи не приймалися народом, а їхні твори відцвітали, як пустоцвіт на поетичній ниві.

Образ не заради образу, не заради того, щоб сказати щось красиво, милозвучно, а для того, щоб донести до читача ті погляди, ті уподобання, які покликали тебе "стати пое-^ том, той ідеал, який ти носиш в серці. А коли немає в тебе ніякого ідеалу, а тільки свої дрібні «красиві» переживания самозакоханого розумника, що хоче сказати лише одне: ось який я, ось як я вмію,— тоді нічого було і йти в поезію.

Образ, створений заради образу, не живе — вмирає. Він не приймається читачем, не запам’ятовується. Живе той сбраз, що допомагає розкрити почуття, що стверджує» ідею, помагає, розкриває вдачу людини.

Дехто з молодих думає, може, що писати образно йому ще рано. Ось, мовляв, зміцнію трохи, тоді вже й за образи візьмусь. А воно виходить у творчості так, як і в музиці. Коли вже напочатку поставлено невірно голос, то і все життя будеш фальшивити.

Те, що видавництва охоче друкують вірші малохудожні, гладкописні, що редактори не дбають про високу художність і майстерність уже з першого збірника, негативно від* бивається на всьому літературному процесі.

Недавно я прочитав книжечку молодого поета В. Бу-лаєнка63, що загинув в роки Вітчизняної війни. Хлоццю не вдалося навіть закінчити інститут — пішов на фронт. Коли писав вірші, мабуть, і.не сподівався побачити їх надрукованими. Але зверніть увагу, яка висока вимогливість до кожного рядка, до кожного образу. Він читав свої вірші друзям-однополчанам і добре розумів, як соромно фальшивити перед лицем товаришів, що йдуть на смерть.

Йдемо крізь ніч. Останній вогник погас,

Як зманлива надія поета,

Якщо вмрем, на могилах у нас Виростуть прапори і багнети.

Справжній поет, коріння творчості якого — глибоко в народі, кожним порухом душі, кожним образом стверджує красу боротьби, відданість рідній Батьківщині.

Ой бути, бути ще боям,

Крутитись огненним повстанням.

Лети, поезіє моя,

На білому коні світання.

Виводь полки із таборів І будь їм рідною сестрою.

В рожевих горнах вечорів Гартуй-гостри їх вірну зброю,

Під сміх кривавої зорі Умри бійцем на полі бою.

Справжньому майстру притаманна гострота зору, вміння побачити картину чи явище так, що ми разом з поетом переживаємо радість відкриття нового в тому, що вже, здається, примелькалось нам, стало звичним. Любов до краю, до землі, де ти зріс, можна подати декларативно, нав’язати читачу як голу ідею, а можна висловити в художніх образах, що ніби відкривають нам наново речі і явища.

В поемі В. Мисика «Хата» є такі рядки:

І вікна ті самі, і стріха,

Той самий і звід у дворі,

І явір балакає стиха,

Мов казку шепоче вгорі.

І вилиті в літній ливарні З прозорої бронзи дощів Лежать гарбузи легендарні...

Аж цілий город зарябів.

•Тут що не рядок, то свіжий, соковитий образ, своє поетичне бачення світу. Трактор не просто оре поле, а

На всі, на шістнадцять республік Він борозну різно веде.

Таку ж радість відкриття нового відчуваєш, коли читаєш вірші молодого поета Михайла Климеика. Навіть пролі-сок, який на всі лади оспівували поети, у нього живе як торжество весни й людської радості:

Пролісок листя розсунув, хлопчиком скочив з постелі І, потягнувшись тихо, босим на землю ступив,

Оком своїм здивованим глянув у небо блакитне,

Так і застиг на місці—чиста ж яка блакить

Образ, як засіб до глибшого розкриття людського характеру, використовується чомусь значно рідше, ніж образ для змалювання картини природи. А ось як добре прислужився В. Кочевському 0,1 місяць для змалювання ретельного колгоспного сторожа, який:

Постоїть біли кошари,

Йде до птичії і — листя хруска,

Місяць крадеться до хмари,

Ніби