Андрій Самойлович Малишко - Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

І. Манжура60, гідно продовжують традиції Крилова і Глібова в нашій літературі. Багато й молодих поетів пишуть байки, але, на жаль, серед цих творів є чимало байок нудно-моралізаторських, підігнаних під певну сентенцію, без глибокого художнього розкриття подій і явищ. На такі твори грішать П. Шабатин61, М. Білець-кий62. Не завжди наші байкарі продумують як слід композицію твору, а іноді механічно переносять із фольклору

давно відомі образи звірів і птиць. Дуже багато скаче по сторінках преси отих зайців-бюрократів, куняє вайлуватих ведмедів, хитрих лисиць.

При читанні сатиричних збірок справляється враження, що сатирики; як і наші поети-лірики, або не читають один одного, або не розуміють, як непристойно для поета експлуатувати чужі теми і думки, бо інакше чим же пояснити оту надзвичайну подібність у багатьох віршах.

Нашій сатиричній поезії, не уникаючи внутрішніх злободенних тем, треба сильніше вести вогонь по зрадницькій ідеології ревізіоністів, по озлоблених паліях нової війни та їх посібниках — українських націоналістах, які прислужувалися Гітлеру, зраджували і продавали наш народ, а тепер лижуть чоботи англоамериканським колонізаторам, як і ли-чить запроданцям-іудам.

# # *

Кожен визначний художник минулого мав ідеал творчого життя. Тим він ближчий і рідніший народу, чим глибше і багатогранпіше розкривав історичні події, соціальний зміст буття, боровся чи навіть жертвував собою заради передо^ вих революційних прагнень. Такими були велетні передової творчо-революційної мислі Шевченко і Чернишевський, Некрасов і Бєлінський, Леся Українка і Франко.

Ленінське визначення партійності літератури і її роль в служінні народу є тим глибоким ідеалом, тим історичним світочем, який веде і надихає всіо нашу радянську літературу.

. Горький і Маяковський, Тичина і Шолохов, Твардов-ський і Рильський, Ісаковський і Купала, Корнійчук і Фадеев, і кожен видатний радянський літератор близькі читачеві тому, що високий ідеал ленінської партійності проймає їхню творчість.

Викривлення, ігнорування чи навмисне спотворення нашого ідеалу зводить письменника на манівці, породжує твори художньо бліді чи навіть шкідливі.

Українська поезія вірно служить принципам народного життя, її бойовий голос чути далеко за межами Батьківщини, і тому кожен, навіть малопомітний, відхил від її чіткої і гармонійної ходи відразу впадає в очі.

Не можна заперечувати того, що в останніх збірках «Все, чим живе душа» та «З глибини» Леонід Первомай-ський збагатив нашу поезію новими цікавими творами. Зокрема звертає на себе увагу цікавий вірш «Слово», наїш-саний з широкою письменницькою ерудицією, з. глибоким громадсько-мистецьким пафосом. Але останній твір «Казка» наводить нас на гіркі роздуми про ідейно фальшиві тенденції, які знову проявилися у його творчості.

Відзначаючи цього літа своє п’ятдесятиріччя, поет, очевидно, хотів зробити деякі підсумки своєї творчої діяльності, визначити шляхи, якими йшов, ствердити свій ідеал, своє поетичне кредо. Але дивно і політично невірно звучить вся ідейна концепція цього твору: поет півстоліття шукає-казку-ідеал, але так і не знаходить її.

Я шукав її всюди,

Я ходив поміж люди,

Мов німе запитання,

Серце билося в груди.

Вийшов я до світання ї ходив до смеркання,

Тільки жаль і тривогу Р.озбудило шукання.

Зневірений і засмучений, ходячи від хати до хати, шукає він того «незнаного краю», де живе казка-ідеал; звертаючись до землі і природи, він її не-зустрічає, розпитує у людей, але й ті

Не говорять, не хочуть,

Щось ледь чутно шепочуть.

і замість казки-ідеалу, вимріяної ідеї подають йому «прозу буденного життя» — хліб, який викликає обурення в поета:

Сонце світиться в шибі,

Я кажу їм спасибі,

Але що мені в тому Скам’янілому хлібі?

Так може говорити про хліб лише людина, яка сама не знає ціни тому шматкові хліба.

Іде автор по країні, яку він називає гаєм, але в тому «темному гаї ніч на казку чигає», що дивовижна поетова правда-казка зазнає знущання, образи, нерозуміння її, без допомоги вона збилась з шляху і вже її, великомученицьку страдницю,

...Ловлять за руки Мокрі віїи-гадюки,

І немає спромоги Тої збутися муки...

Наша дійсність, що оточує «казку» і на Полтавщині, і біля Березоточі, і Ольхового рогу, і на Десні, і на Случі, і на «вольній кручі, спаленій толом», схожа Первомайсько-му на темну ніч, де живуть «мокрі віти-гадюки», де хліб-камінь подають в руку замість правди, і нема їй рятунку, і збилася вона з вірної дороги.

Якби це була казочка про особисте поета — про його невдачі, нещасливе кохання, чи зраду друга, чи побутові нелади, він би визначав так г.ірко — хай би собі, то його особиста справа, можна було б навіть поспівчувати йому, нехай би ставав на котурни, щоб покрасуватися перед людьми своїми дрібненькими незгодами і переживаннями.

Але в «казці» Первомайського все зовсім інше. Йдеться про велику правду нашого народу, його життя, боротьби, подвигів. Відірвався від цієї правди автор. Все не так, не по його, все йому пе подобається, ніби стало інакше.

Так він і пише чорним по білому:

Понеси мене, пташе,

В давнє, радісне наше...

...Каже птиця синиця:

«Все не так, все інакше!»

Що ж, власне, переродилося? Що стало інакше, ну, говоріть до кінця! А може, сам поет переродився? Відірвався від живих джерел дійсності? Безневинна птичка синичка тут збоку-припьоку, а думка автора оголюється зло і недоброзичливо.

Кожній чесній людині відомо, що ідеали ленінізму, ленінські принципи справедливості, дружби і людського добра, як жива правда, а не казка, давно втілилися в труд і життя народу; ми її. не шукаємо, вона, безсмертна і славка, живе з нами щоденно і повсякчас, вона не «скам’янілим хлібом», як вигадує Л. Первомайський, а добрим колосом ввійшла в народні скарби і високими принципами трудового життя надихає людей на нові подвиги.

Талант чи обдарування поета саме і проявляється в здібності творити хвилюючі образи і картини життя, образи, які до нього ніхто пе створював. Справжній талант завжди ходить по непротореній дорозі.

Чим самобутніші образи, створені поетом, тим більша їх естетична сила, тим глибший вплив твору на читача.

Ні в якому інституті не можна навчитися письменницького таланту. Вивчення об’єктивно існуючих законів мистецтва тільки розвиває поетичне обдарування.

Проте навіть людина з талантом може залишитись ремісником в мистецтві, якщо вона не буде розвивати своїх здібностей, живити їх з джерел народної творчості, вивчати закони мистецтва і опановувати багатющі надбання світової літератури.

Питання оволодіння майстерністю і, зокрема, роботи над образом має для молодих поетів першорядне значення.

Перші поетичні спроби здебільшого починаються з простого римування. Автор вже навчився римувати, вкладати думки (якщо вони є) в короткі рядочки і називати це віршем. Образна система початківця — це здебільшого копіювання вичитаних в літературі чи почутих в піснях образів.