Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт

честь своєї персони. Однак гості так захопилися напоями, що забули про нього. Поруч з Андрієм сидів майже чотирикутний пан Януш. Коли він зняв конфедератку, Андрій звернув увагу, що в нього зовсім немає лоба. Волосся росло одразу ж за бровами. Зате під вусами у пана Януша виявився величезний рот. Він перехиляв туди чарку за чаркою, немов у прірву.

Тоста на свою честь Пшигодський не дочекався.

— Я хочу випити за моїх друзів, жолнєжів війська польського. Я завжди буду радий бачити вас, шановні панове, у моїй скромній кав'ярні.

Жовніри п'яно цілувалися. Дзенькали чарками, плескали вином на білу манишку Пшигодського. За столом зчинився галас. Андрій не знав, як чкурнути звідси. Він був голодний, але замовляти їжу, коли всі п'ють, соромився. За столом кричали: «Віват! Від моря до моря!» Хтось завів: «Єще Польска не згінела…» Андрій уже зібрався вислизнути з гаштету — про нього забули. Та в цей час до стола підійшов ще один андерсівець. На ньому хвацько сидів новенький англійський мундир.

Заломлений набакир берет і капральські лички на погонах надавали йому справді войовничого вигляду. Він твердо тримався на коротких сильних ногах.

— Пане Збишку! Тебе привів сам господь, бо тільки він знає, що я півдня шукав тебе по всьому місту. Стілець панові Марціняку!

— А я був «У красуні Ірми» і цілий день чекав на тебе.

— Кельнер, віскі! — заволав Бронек. — Налийте чарку капралові.

— Спасибі, Броню, спасибі…

Щось таїлося за стриманістю капрала. Чекати довго не довелося. Десь після третьої чарки він підвівся і сказав:

— Слухайте, ви. — За столом нараз вщухли балачки. — Я радий проковтнути за нашого благодійника, за його майбутні бариші. Він один виявився розумнішим за нас усіх. Завжди нив разом з нами, потеруха його роз'їла б, і ніколи не пив за свої.

За столом вибухнув регіт. А капрал вів далі:

— І ось він жениться. Красуня Ірма купує йому нові штани і французький паспорт. А ви всі масте ось! — капрал показав жовнірам дулю. Вони знову зареготали, та він не звернув на них уваги. Марціняк дивився на Пшигодського колючим недобрим поглядом. — Тепер йому наплювати на Польщу, на Андерса і навіть на прем'єра Миколайчика. Плювати він хотів і на нас з вами, панове. Згадаєте мої слова, він ще поїде до Америки і достукається там до президента Штатів. З пєньонзами там усе можна. А у пана Пшигодського пєньонзи є… Є у тебе долари, Броню? Ну ось, бачите. Виходить, ти тепер розрахуєшся зі мною?

— Матка боска! За що я маю тобі платити? Отямся, Збишку!

— Куди ти подів частку Венцеля, нацьонгач. Вертай, холеро, п'ять тисяч марок, і годі.

Пшигодський відчув, що справа обертається на зле.

— Кельнере! Десять віскі панові.

— Ні, так не відбудеш, гроші на бочку.

Капрал схопив Бронека за лацкан новенької візитки.

— Плати, сакраментська потворо!

Пшигодський намагався вирватись. Смикнувся, аж затріщав касторовий лацкан. Капрал спритно вибив з-під Бронека стілець, і той повис у кумедній позі, репетуючи на весь зал:

— Єзус-Марія, убивають! Гвалт!

— Замовкни, холера, — Збишко поставив Пшигодського на ноги. — Ти заплатиш мені п'ять тисяч марок або я виб'ю їх з твоєї поганої пики!

Пан Бронек намацав на столі виделку і з відчаю штрикнув нею капрала. Той несамовито скрикнув. Потім схопив з стола масивний глиняний келих і тріснув ним по лисині Пшигодського. Бронек роззявив рота, але крикнути уже не встиг. Він учепився скарлюченими пальцями за скатертину і, падаючи, зірвав її зі стола. Брязнули об підлогу пляшки, задзенькотіли чарки. Плеснув у високу стелю жіночий вереск. Дехто з відвідувачів ресторану поспішив вискочити із залу.

Збишко якусь мить спостерігав, як тіпаються ноги пана Пшигодського, а потім спокійно засунув руку в його кишеню, дістав звідти набитий марками гаманець і кинувся геть. Жовніри зникли слідом за капралом.

Андрій нахилився над Бронеком. Спробував привести його до пам'яті, але марно. Пан Пшигодський дивився у стелю скляними, мертвими очима. «Яка безглузда смерть», — подумав Андрій.

Тієї ж миті хтось ухопив його за руки, вправно вивернув їх за спину. В хлопця потемніло в очах. Два поліцаї у касках МР витягли його у вестибюль.

— Пустіть. Я не винуватий! — спробував пояснити Андрій, але сержант тільки махнув рукою. Його вже хотіли тягти до дверей, коли у вестибюлі з'явився Дайн-Рябчук.

— Що тут відбувається, Юджин? — звернувся він до сержанта.

— Звичайна історія, містер Дайн. Ці діпі гризуться між собою, мов собаки.

— Яка неприємність. Я так дбаю про добру славу свого ресторану. Тут ніколи нічого подібного не було, — він скривився, розглядаючи крізь прочинені двері скривавлену лисину пана Пшигодського.

— Не варто хвилюватися, — заспокоював сержант. — Вони убивають один одного, як скорпіони в банці. Минулого тижня серед білого дня на Кауфінгерштрасе поклали трьох. Якісь бандерівці б'ють якихось мельниківців, чорт їх розбере…

Дайн придивляється пильніше до Андрія, і раптом його обличчя розпливається в посмішці. Він бере сержанта під руку. Вони відходять до конторки портьє. Недовга розмова, і сержант, одержавши кругленьку суму, повертається назад.

— Відпустіть його, хлопці. А того тягніть до машини. Доведеться зарити за рахунок магістрату.

Все це відбулося так швидко, що Андрій не встиг отямитись. Поліцаї пустили його.

— Перелякався, земляче? — Дайн-Рябчук дружньо поплескав Андрія по плечу. — Нічого, буває. Це могло погано закінчитись для тебе. За вбивство — каторга.

— Я нікого не убивав, — нахмурився хлопець.

— Ну, це ти навряд чи зумів би їм довести. Вони не вірять вашому братові.

— Навіщо вам треба було заступатись за мене? — запитав Андрій і раптом згадав підслухану в машині розмову між поліцаями.