Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт

відстав, а другий біг десь зовсім поруч з Андрієм. Здавалося, його важкі черевики гупають прямо по потилиці. Ліщина вставала на шляху непролазною гущавиною, і доводилось петляти між кущами, шукаючи дороги. «Стрілити не буде. Наказано живого…» — забилася в голові думка, коли вискочив на луг. До лісу метрів сто. З розгону перескочив канаву і помчав, нагнувши голову. Десь на півдорозі до лісу озирнувся. Поліцай наздоганяв його. Не озираючись побіг ще швидше.

У лісі звернув праворуч. Проскочив невеличку галявину і зупинився. За кущами височів паркан. Не роздумуючи, перестрибнув його і кинувся до сарая, за яким між стовбурами сосен маячив будинок лісника. Звідти зірвався собачий лемент. Андрій хотів повернути назад, оступився і полетів у якусь яму. Впав на купу чогось м'якого і зрозумів, що лежить на картоплі. Забився в куток, причаївся. Серце стугоніло в грудях, у скронях бухала кров. Ледве відсапався. Нагорі деякий час було тихо, тільки собаки дзявкотіли біля будинку. Потім залунали голоси.

— Кого вам? — почувся грубий бас хазяїна.

— Тут один арештант. Не бачили? — крикнув од воріт поліцай.

— Самі ви арештанти, — буркнув лісник і вже голосніше додав: — Нема тут нікого. Шукайте. Ліс великий.

— Він сюди побіг, — наполягав поліцай.

— Забирайтесь звідси, а то собак спущу!

Поліцай вилаявся і зло грюкнув хвірткою. Ще якийсь час роздратовано бубонів біля будинку лісник, валували собаки, та згодом все вгомонилося. Тільки сосни змовницьки шуміли над головою. Вилізти з ями Андрій наважився, лише коли стемніло. Тихо, щоб не зґвалтувати собак, перебрався через паркан і пішов темним лісом до шляху, йшов обережно, часто зупинявся, дослухаючись, але ніде не було чутно ні розмов, ні кроків. Тільки птахи сонно перекликалися, укладаючись на ніч. Знову мучив голод. Намацав у кишені зароблені вранці марки. «Треба якось дістатися до міста. Хоч шмат хліба ковтнути».

Ліс закінчився. Під ногами чавкав мокрий луг, а далі за кущами ліщини чорнів насип. По ньому бігали вогники автомобільних фар. Зупинився під самим насипом. Мабуть, з годину не наважувався перейти міст. Нарешті зібрався з духом і перейшов. Потім попрямував обочиною дороги. Далеко завезли, пішки й до ранку не дістанешся в місто. Американські машини пролітали повз нього, скочити на ходу в кузов було неможливо. «Може, десь у присілку, на перехресті…» Дорога поволі спускалася до мерехтливих вогників селища.

«А куди, власне, я поспішаю? Хто мене жде там, у Мюнхені?» Згадав Вольфа. «Переночую в нього. Та й порадитись з ним не зайве». Відразу стало тепліше на серці. Вже веселіше простував далі.

Позаду зашуміла якась машина. Оглянувся. Студебекер притишував хід перед крутим поворотом дороги. Андрій вчепився ззаду і підігнув ноги. Боляче вдарився коліньми об залізний буфер. Потім, мов кіт, тихенько переліз у кузов. Ліг на дно і завмер.

За годину студебекер під'їхав до товарної станції на Берг-ам-Ляймі. Пропливли стороною ліхтарі біля пакгаузів. «Скоро Остбангоф. Пора». Андрій потихеньку перевалився через борт і стрибнув на брук.

Студебекер обдав хлопця задушливим перегаром і покотив на магістраль, що вела до центра міста. Андрій стояв, роздумуючи, куди податись.

Вулиця виходила до залізниці одним посадом. Високий мур тягнувся вздовж двору товарної станції аж до будинку пошти, що стояв на Орлеансплаці. Андрій згадав, що минулої ночі саме тут зустрів Шпиня. Можна було повернути назад і обійти товарну, але там ще напорешся на табірний патруль. «Проскочу як-небудь, а потім через залізницю, і я у Вольфа».

Виглянув з-за пошти. На Орлеансплаці майже нікого. Лише біля зупинки чоловік десять чекають автобуса. Андрій перейшов вулицю і попрямував через сквер на другий бік площі. До напівтемного завулка, куди він збирався чкурнути, лишалося кроків десять, коли з-за рогу вивалилась компанія андерсівських жовнірів у новеньких конфедератках з блискучими лакованими козирками. Всі вони були напідпитку. Андрій зійшов на брук, даючи полякам дорогу.

— Колего, яка зустріч! Не пізнаєш? — Броніслав Пшигодський п'яно всміхався з панелі. — Панове, рекомендую — мій давній знайомий…

Дехто з жовнірів приклав до козирків пальці, хвацько клацнувши закаблуками.

— Бронек, — Андрій здивовано розглядав Пшигодського. — Тебе, брат, важко пізнані в цьому…

Пшигодський випнув груди.

— Ви чули, панове, він називає мене Бронеком. Але я не серджусь. Бронек, то тільки для тебе і тільки сьогодні! А завтра мосьє Броніслав, француз, прошу пана, лепський француз. Ходімо з нами, Андрію. Сьогодні я пропиваю свою парубоцьку волю. Женюсь, колего. Он воно як.

— А панна Зося?

— Е-е, до дябла. Де панна Зося, а де я… Може, я повернуся до Кракова через двадцять літ.

— Пане Пшигодський, прошу без політики, — зауважив якийсь вусатий андерсівець, обдаючи Андрія такими пахощами, що в хлопця засвербіло в носі.

— Яка тут політика, пане Януш, коли я женюсь. Ходімо, колеги, вип'ємо, я плачу!

Андрій спробував було відмовитися, але марно. Галасливі братчики схопили його попід руки і потягли до «Сен-Готарду».

Компанія ввалилася у ресторан і розсілася круг столика. Андрій оглянув себе у великому на всю стіну люстрі і зніяковів. Штани до колін забрьохані, на плечах павутиння, щоки неголені, чуб розтріпався. «Ну й вигляд у мене».

Однак на нього ніхто не звернув уваги. В залі плавала хмара тютюнового диму, схлипував на естраді джаз.

Пшигодський став у позу бувалого гуляки, плеснув у долоні. Кельнер виріс біля стола, немов з-під землі.

— Пива шановному панству!

— Мосьє Броніслав… — благально зазирнув йому в очі сусід з червоним, немов перчина, носом.

— Вина, — додав Бронек.

Сусід скорчив мученицьку міну.

— І віскі.

Пляшки, кухлі, чарки з'явились на столі швидше, ніж Андрій наважився замовити кельнерові якоїсь їжі.

— Ех, гулять так гулять, бий, жінко, ціле яйце в борщ, — зареготав червононосий.

Бронек набундючився, чекаючи тоста на