Віктор Суворов - Беру свої слова назад

Восени 1964 року, відразу після повалення Хрущова, Центральний Комітет віддав наказ працівникам ідеологічного фронту спорудити Жукову пам'ятник нерукотворний, вознести стратега на величний постамент немеркнучої слави. Інженери людських душ рванули під козирок і кинулися виконувати.

То давнє рішення ЦК КПРС до цього часу не скасовано, тому комуністичні письменники, художники, скульптори завзяття не послаблюють, відповідно до відданого наказу співають оди стратегу, ліплять йому кінні статуї, висікають його профіль у граніті й мармурі, оспівують у романах та дисертаціях, відливають у гіпсі та бронзі. Найпростіше письменникам. Їхній творчий метод нехитрий. Вони розкривають «Спогади та роздуми» і все, що написано в мемуарах Жукова, переказують своїми словами, додаючи від себе ніколи ніким не зафіксовані діалоги, описують стан душі великого полководця і політ його думки. Головне - мати в руках найостанніше видання, щоб, як учив Жуков, вловити дух часу.

Першим на письменницькому фронті відзначився Олександр Борисович Чаковський. Отримавши наказ, він негайно кинувся писати і за кілька років видав запаморочливу серію «Блокада»: кілька книжок по 700-800 сторінок кожна. Зараз ці книжки забуті. А в той час їм зробили гучну рекламу. Розкрутили, як кажуть.

Центральну ідею «Блокади» можна виразити у трьох словах: Жуков врятував Ленінград. Чаковський акуратно переписав з мемуарів Жукова дивовижну історію про те, як стратег прибув на засідання Військової ради Ленінградського фронту, як він сидів, слухав, і ніхто не поцікавився, за яким правом сторонні присутні при обговоренні питань найбільшої державної ваги. Далі у Чаковського - все точно за Жуковом: стратег передав Ворошилову записку Сталіна, тут же вхопив кермо влади і твердою рукою навів революційний порядок. Однією своєю присутністю Жуков обстановку стабілізував, і ворог тут же був зупинений біля самих стін міста Леніна...

Але Чаковський вхопив трохи далі. Він дещо додав від себе.

Не задля того, щоб розкрити і викрити. В жодному разі! І не для того, щоб сказати правду. Мета інша: більш яскраво й помітно зобразити вольовий натиск стратега. За Чаковським, рятівник Ленінграда стратег Жуков одного командира батальйону навіть вилаяв у телефон, щоб той паніку не піднімав.

І все було б добре, але Чаковський переступив грань. Він зважився на нечувану зухвалість: написав, що Жуков цьому командиру батальйону пригрозив розстрілом. Ні-ні. Не подумайте поганого. Нікого Жуков у романі не розстрілював. Нікого не кидав на розправу трибуналу. Він нібито сказав: «Якщо хоч один німець на твоїй ділянці пройде, хоч на танку, хоч на мотоциклі, хоч на палиці верхи, розстріляю! Тебе розстріляю, зрозумів?»

Роман Чаковського дійшов до Жукова.

І найбільший стратег ХХ століття вибухнув.

Жуков тут же настрочив гнівний донос і 27 липня 1971 року направив його в Центральний Комітет секретарю ЦК товаришеві П.М. Демічеву, який тоді був всевладним повелителем над письменниками, клоунами, поетами, жонглерами, балеринами, ілюзіоністами, драматичними і комічними акторами, сценаристами, операторами, робітниками сцени, естрадними виконавцями, диригентами, суфлерами, освітлювачами, скульпторами, хранителями музеїв, художниками та іншими трудівниками фронту культури всього неосяжного Радянського Союзу. У своєму доносі обурений стратег писав: "...На мій погляд, автор, що бере на себе сміливість описувати найважливіші історичні події, і тим більше такого порівняно недавнього минулого, як Велика Вітчизняна війна, повинен бути вкрай обережним, чесним, правдивим і тактовним в описі тих чи інших фактів... У романі Чаковського, присвяченому Ленінградській блокаді, є ряд прямих порушень в описі дійсності, спотворень фактів і перетримувань, які можуть створити в читача неправильні уявлення про цей найважливіший етап Великої Вітчизняної війни... У романі неодноразово проводиться думка, що Радянське командування домагалося виконання наказів не методом переконання, не особистим авторитетом, не звертаючись до патріотичних почуттів бійців і командирів, а під прямою загрозою розстрілу. Виходить, що бійці й командири Червоної Армії виконували накази не як личить комуністам, радянським людям і патріотам , а з почуття тваринного страху, під загрозою позбавлення життя...

Наведені факти, як і дані невтішні епітети своїм героям, залишилися б на письменницькій совісті автора, якби за всім цим не стояли питання більш серйозні, що мають безсумнівне політичне значення.

Буржуазні фальсифікатори історії - наші ідеологічні противники всіляко намагаються підкреслити саме цю думку, що Велика Вітчизняна війна була виграна росіянами не за рахунок переваги Радянських збройних сил, не в силу глибокого патріотизму радянського народу, не завдяки перевазі та незламності радянського соціалістичного ладу, а під загрозою розстрілу і страху за своє життя. Що радянські воєначальники домоглися успіху в тій чи іншій операції не завдяки своїй оперативно-стратегічній майстерності, а в результаті багаторазової переваги сили військ, особистої жорстокості, принесення непотрібних безглуздих жертв.

У читача може виникнути враження, що у нас не було військово-польових судів, які судили за ті чи інші злочини, а існувало самоуправство воєначальників, які без всякого суду і слідства розстрілювали підлеглих. Незрозуміло, з якою метою А. Чаковський пропагує цю брехню? Така пропаганда, безумовно, шкідлива і грає на руку нашим ідеологічним противникам.

Це тим більше дивно, що сцени й діалоги між німецько-фашистськими воєначальниками, які наводяться в книжці, написані зовсім в іншому тоні. В порівнянні з радянськими командувачами фашисти подані як виховані та інтелігентні люди. Подібний контраст викликає природне здивування...".

Далі стратег пише, що здивований позицією журналу «Знамя», який публікував уривки з роману Чаковського. Чому ж редактори не порадилися зі стратегом? Ось він би, геній військового мистецтва, і розповів би, що домагався виконання наказів не особистою жорстокістю, не загрозою розстрілу, а переконанням, особистим прикладом, волаючи до почуття патріотизму.

Свій донос великий полководець завершив так: «Вважаю, що попереднє ознайомлення з цим твором колишніх командувачів військ на Ленінградському фронті принесло б безперечну користь і допомогло б автору А.Б. Чаковському уникнути грубих ідеологічних помилок і спотворень історичної правди».

Лист великого військового мислителя повністю опубліковано у збірнику «Георгій Жуков. Стенограма жовтневого (1957 р.) пленуму ЦК КПРС та