Чарльз Діккенс - Пригоди Олівера Твіста

підлітком. Я надокучав вашим агентам новими й новими запитаннями. Я виходив уздовж і впоперек усе місто, вдень і вночі, та все марно: до нашої зустрічі дві години тому мені ніяк не щастило вас побачити.

— Ну, ось тепер ви мене бачите, — мовив Монкс зухвало, вставши зі стільця. — То й що? Ошуканство і грабунок — гучні слова! По-вашому, їх можна виправдати уявною подібністю якогось чортеняти з мазаниною, якою розважався мій покійний батечко? Брат! Ви ж навіть не знаєте, чи була в тієї чутливої парочки дитина. Навіть цього ви не знаєте.

— Не знав, — відповів містер Браунлоу, теж підводячись, — але за останні два тижні я про все довідався. У вас справді є брат — ви про це знаєте, знаєте його і в лице. Був і заповіт, але ваша мати знищила його і, вмираючи, відкрила вам таємницю й пов'язані з нею вигоди. Заповіт було складено на користь дитини, що мала народитися від того безрадісного кохання; дитина справді народилася, і коли ви випадково побачили хлопця, ця схожість з вашим батьком збудила у вас перші підозри. Ви поїхали туди, де хлопець народився. Там знайшлися докази, — їх довгі роки приховували, — докази його походження та спорідненості з вами. Ви їх знищили, і тепер, як ви висловилися в розмові з вашим спільником-євреєм, «єдиний доказ походження хлопця лежить на дні річки, а стара відьма, що одержала цей доказ від його матері, гниє в домовині». Негідний син, боягуз, брехун! Ви, що радитеся ночами по темних закапелках із злодіями та вбивцями; ви, чиї інтриги й крутійство спричинилися до насильницької смерті жінки, яка варта мільйонів подібних до вас; ви, що з самої колиски були горем і болем рідного батька; ви, в чиєму серці визрівали всі згубні пристрасті, пороки, розпуста, які зрештою знайшли вихід в огидній хворобі, що зробила ваше обличчя відображенням вашої душі, — невже ви, Едварде Ліфорд, усе ще зважуєтесь суперечити мені?

— Ні, ні, ні! — пробелькотів негідник, приголомшений цими звинуваченнями.

— Мені відоме кожне слово! — вигукнув старий джентльмен. — Кожне слово, яким ви обмінялися з тим мерзотником. Тіні на стінах підслухали ваші перешепти й переказали їх мені. Вигляд нещасної, зацькованої дитини вплинув навіть на порочну істоту, вдихнувши в неї мужність і доброчесність. Сталося вбивство, до якого ви причетні якщо не фізично, то морально…

— Ні, ні, — перебив його Монкс. — Я… я нічого про це не знаю! Я саме йшов довідатись, чи правдиві чутки, коли ви перестріли мене. Я не знав, через що воно сталося, — думав, то була звичайна сварка.

— Сталося воно через те, що частину ваших таємниць викрито, — промовив містер Браунлоу. — Чи згодні ви розкрити решту?

— Так, згоден.

— І ви підпишете своє правдиве зізнання і повторите його при свідках?

— Так, я вам обіцяю.

— І сидітимете тут спокійно, поки такий документ буде складено, а потім підете зі мною туди, де я визнаю за краще засвідчити ваші зізнання?

— І це зроблю, якщо ви наполягаєте, — відповів Монкс.

— Цього мало, — сказав містер Браунлоу. — Ви повинні забезпечити бідну, безневинну дитину, бо вона й справді невинна, хоч і народилася від гріховного й нещасливого кохання. Ви не забули умов заповіту? Виконайте все, що стосується вашого брата, а тоді йдіть собі, куди хочете! На цім світі вам ні до чого більше з ним зустрічатися. Монкс, похмурий і лихий, заходив по кімнаті, обмірковуючи, як би йому відхилити цю вимогу; в ньому боролися почуття страху і зненависті. Раптом двері розчинились і до кімнати вбіг страшенно схвильований чоловік. То був, містер Лосберн.

— Його таки спіймають! — вигукнув він. — Сьогодні ж увечері його заарештують!

— Убивцю? — спитав містер Браунлоу.

— Так, так, — відповів лікар. — Його собаку бачили біля одного з його колишніх лігв, і майже немає сумніву, що й хазяїн десь там поблизу або прийде туди, коли споночіє. Поліційні агенти нишпорять по всіх закутках. Я говорив з людьми, яким доручено його схопити, і воші кажуть, що йому не вдасться вислизнути. Сьогодні ввечері оголошено про винагороду від уряду в сто фунтів тому, хто його зловить.

— Я додам ще півсотні, — мовив містер Браунлоу, — і оголошу це там, на місці, якщо встигну туди дістатися… Де містер Мейлі?

— Гаррі? Як тільки він пересвідчився, що оцей ваш приятель спокійнісінько сидить у кареті поруч з вами, — відказав лікар, — він негайно подався туди, де почув цю новину, і поскакав верхи, щоб приєднатися до першого загону в умовленому місці на околиці.

— А що чути про Фейгіна? — запитав містер Браунлоу.

— Останнє, що я знаю: його ще не схопили, але тепер, може, він уже й заарештований. До цього вжито всіх заходів.

— Ну, ви вже зважилися? — звернувся містер Браунлоу до Монкса.

— Так, — відповів Монкс. — Тільки ви… ви… мене не викажете?

— Ні. Залишайтеся тут, поки я повернуся. Це єдине, що може вас врятувати.

Обидва джентльмени вийшли, і за ними знову замкнули двері.

— Чого ви досягли? — пошепки спитав лікар.

— Всього, на що сподівався, і навіть більшого. Поєднавши розповідь бідолашної дівчини з тим, що я знав раніше, а також з наслідками розслідування, яке провів наш добрий друг на місці, я загнав його у глухий кут: викрив його лиходійства, і все стало ясно як божий день. Напишіть туди і призначте побачення післязавтра о сьомій годині вечора. Ми приїдемо на кілька годин раніше, але нам потрібно буде перепочити, особливо юній леді, якій, мабуть, доведеться виявити куди більше самовладання, ніж ми з вами можемо передбачити. Але я аж тремчу з нетерплячки помститися за нещасну дівчину. Куди поїхали агенти?

— Їдьте негайно до поліцейської управи — ви ще їх там застанете, — відповів містер Лосберн. — А я залишуся тут.

Вони квапливо попрощалися — обидва були такі збуджені, що не могли цього приховати.

Розділ L

Погоня і втеча

Недалеко від того берега Темзи, де стоїть Ротерхайтська церква і де будівлі найбрудніші, а судна на річці найчорніші від вугільного пилу та диму, що йде з коминів низеньких, скупчених будинків, міститься одна з найогидніших і найнепевніших лондонських околиць, більшість мешканців якої навіть не знають, як вона зветься.

До цієї місцевості веде розгалужений лабіринт тісних, вузьких і брудних вулиць, де живе найубогіший і найтемніший портовий люд, який торгує всім, на що є попит. Дешевий і непринадний харч громадиться на прилавках крамниць, невигадлива й груба одежа висить на дверях торговців, звисає з билець, з вікон. Наражаючись на безробітних чорноробів — вантажників баласту, вугілля, — на розпутних жінок, обірваних дітей і