Ігор Бондар-Терещенко - У задзеркаллі 1910—1930-их років

чи образотворчої. Але творчість уславлених «душевнохворих», яким доля судилася побувати пацієнтами Сабурової дачі, не завжди була визнана «божевільною» в суспільстві. До автентично «хворих» пацієнтів з відповідними зразками творчости можемо зарахувати хіба що нещасливого поета В. Хлєбнікова, трагічного письменника-самогубця В. Ґаршина або містичного художника М. Врубеля. Натомість соціяльно успішні завсідники Сабурки на зразок революціонера Артема (Сєргєєва), що переховувався тут, будучи на нелеґальному становищі, потрапляли до психлікарні з причин, далеких від проблем мистецтва. Сюди, як правило, тікали від політичних чисток (В. Сосюра), побутового алькоголізму (А. Гайдар), депресії (А. Головко), міліції (Е. Лімонов) та інших малодуховних негараздів.

Проте в «музейній» історії хвороби кожен з уславлених пацієнтів-літераторів мав свою власну номенклятурну діягнозу. Інакше й бути не могло, адже чого б тоді вони потрапляли на Сабурову дачу з негласної згоди рідної радвлади! Так, В. Сосюра, виявляється, страждав на маніякально-депресивний психоз, А. Гайдар лікувався від алькоголізму з нападами суїциду, А. Головко взагалі був не лише психічно хворим, але й душогубом, «відмазаним» начальством у справі вбивства власної дружини.

Лише велемудрий В. Хлєбніков, як і годиться справжнім душевнохворим, цілковито відповідав своєму покликанню безумного поета. Це був насправді неоціненний матеріял для психотерапевтів. Мало того, що В. Хлєбніков передбачив Першу світову війну, так ще й у 1912-му році в брошурі «Учитель і учень» передрік революцію 1917-го року й подальший занепад Російської імперії. Тож не дивно, що під час призову до війська романтичному волоцюзі, вічно голодному й безпритульному В. Хлєбнікову настійно запропонували пройти обстеження свого душевного стану. Звісно, натоді в його колеґ уже склалася думка щодо цього самого «стану». Наприклад, О. Мандельштам називав поета «якимсь ідіотичним Айнштайном, котрий не вміє розрізнити, що ближче — залізничний міст чи „Слово про Ігорів похід“». Пізніший І. Еренбурґ вважав його «напівбожевільним, напівґеніяльним», М. Ґорький значив, що «Хлєбніков творив словесний хаос, прагнучи виразити тільки болісну плутанину своїх, вузько й гостро індивідуальних відчуттів», К. Чуковський закидав «таку відчуженість від усього навколишнього, що не всякий насмілювався заговорити з ним», а Н. Асєєв згадував, що «всі довкола ставилися до нього ніжно й трохи здивовано». Натомість приват-доцент Військово-медичної академії Н. Кульбін цілком офіційно засвідчив наявність у поета «надзвичайно нестійкої нервової системи», а також «стан психіки, що жадним чином не визнається лікарями за нормальний».

Проте саме на Сабуровій дачі, куди В. Хлєбніков потрапляє перед другим призовом до війська Денікіна в 1919-му році, з ним поводяться згідно зі статусом поета-аутсайдера. Професор-психіятр В. Анфімов пропонує безумному Велемирові в якості трудотерапії написати твори на задану тему. Внаслідок цього з’являються поеми Хлєбнікова «Лісова туга» (ліричний текст), «Поет» (філософський текст) і «Гаршин» (трагічний текст). «Где сумашедший дом? В стенах или за стенами?» — питався автор в останній з цих поем, передбачивши пізніший розподіл Солженіциним радянської імперії на Малу й Велику зону, що знаходяться, відповідно, в межах і поза межами реального табору-в'язниці.

Ніколай Асєєв. Фото А. Родченка. 1927 рік

Не так добре велося на Сабуровій дачі вже у 1920—30-их роках видатному поетові Володимирові Сосюрі. Щоразу він потрапляв сюди за протекцією І. Кулика, завідувача аґітпропу ЦК КП(б)У, який нібито рятував свого «приятеля» від партійних звинувачень-переслідувань. Тричі тікав хитренький поет з божевільні, отримавши тут, нагадаємо, діягнозу «маніякально-депресивний психоз», переховуючись по квартирах друзів і знайомих, дратуючи партійне начальство. «Сосюра психічно захворів, — нарешті написав у листі начальству І. Кулик у 1934-му році. — У нього явище шизофренії, маніякальний стан, елементи еротичного психозу. Він бешкетує, компрометує радянські установи і т. ін.» Словом, з письменницького Будинку «Слово» Сосюра, востаннє вдавшись до спроби самогубства з передсмертною запискою, подався на лікування до Москви, де, між іншим, бачився з дружиною покійного С. Єсеніна, відомого завсідника радянських психлікарень. Повернувшись до Харкова, він був таки вигнаний з партії, після чого написав листа до І. Сталіна з проханням врятувати його. Далекоглядна дружинонька Сосюри вклала у конверта ще й вищезгадану довідку з Сабурки про психічний стан поета. Хоч як дивно, але І. Сталін відгукнувся з терапевтичною порадою: «Відновити в партії. Лікувати».

Пізніші видатні герої та персонажі Сабурової дачі були менш «романтичні» у своїх «психоневрологічних» звершеннях. Хіба що сучасна суспільна думка підносить їх до рівня геніяльних божевільних, нещасливих пацієнтів Сабурки. Так, наприклад, ув історико-біографічному кінофільмі «Російське» юний поет Едуард Лімонов (Савенко), живучи у 1960-их роках у Харкові й знаючись із місцевою салтівською шпаною, самотужки намагається пограбувати їдальню, аби дістати гроші на візит з коханою дівчиною до ресторану. Зазнавши поразки як на цьому малопоетичному, так і на любовному фронті, він ріже вени й потрапляє до психіятричної лікарні на Сабуровій дачі. Де, як натякають нам у фільмі, поставленому, до речі, за «харківською» повістю Е. Лімонова «Молодий негідник», перед тим лікувалися В. Ґаршин, М. Врубель і В. Хлєбніков.

Здається, у такий спосіб глядачеві дещо нав’язливо запропоновано подумки провести паралель між колишніми видатними пацієнтами Сабурки і «підлітком Савченком», майбутнім письменником Едуардом Лімоновим.

Зрештою, порівняння Е. Лімонова з В. Ґаршиним — у «музейному» контексті літературної історії психіятрії — не такий уже великий гріх. Натомість узагальнене порівняння модернізму й сучасного мистецтва з божевіллям — заборонений навіть на романтичній Сабуровій дачі прийом. Адже у 1920-их у Франції сюрреалісти вже проспівали гімн безумству. У 1930-их нацисти в Германії зіграли марш довкола кострищ із аванґардних картин. У 1950-их Ж. Дюбюффе підняв на щит руху «Арт брют» гасло: все, що не має слідів культури. Тому аналізувати мистецтво й божевілля до нинішнього дня не дуже й випадає. Хіба що ось на такому політкоректному, музейно-терапевтичному, чи пак історико-літературному рівні. Тож не дивно, що своєрідна енциклопедія психотерапії видатного ученого К. Платонова має назву «Слово як фізіологічний і лікувальний фактор». Мовляв, «как слово наше отзовется»? Мабуть, про це не варто забувати ніколи…

З іншого боку, звернення Сабурової дачі до аутсайдерського міту, очевидно, дозволяє зберегти дух відмови від культурної асиміляції, історичного безбатьківства, псевдодуховної фронди. Зокрема, видатним пацієнтам-аутсайдерам видається символічна діягноза, згідно з якою вони виступають символами великої боротьби, великої ідеї, а саме аутсайдерство по-музейному розглядають як парадигму модерністської утопії.

Звісно, несподіванкою для читаючої публіки виглядає те, що історію культури відтворив у музеї на Сабуровій дачі не літератор, мистецтвознавець чи філософ, а діягностик і лікар душевнохворих. Здається, завідувач Сабурки, подвижник психоневрологічної справи, добрий лікар Петрюк зрозумів дещо вартісніше за ідею зразково-показового комплексу на території леґендарної психлікарні. Адже історія безумства — це дзеркальне відображення історії розуму, сприйняте максимально відсторонено. Ну, а прийняття й вшанування божевілля, осягнення його нинішньою культурою хоч би й на вищенаведених прикладах з музейної історії літератури й психіятрії крок за кроком відзначає самопізнання розуму.

Частина 9

ІНТИМНА ТОПОГРАФІЯ РАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ