Ігор Бондар-Терещенко - У задзеркаллі 1910—1930-их років

class="p1">Але це в Галичині, там Ярослав Галан і Юрій Андрухович. Що ж до гастрономічного контексту пролетарських країв, то слід визнати, що навіть кураторський виїзд, зокрема, на Донбас у 1930-их роках бригади пролетарських письменників, серед яких трапився був також вищезгаданий Ю. Олєша, мало чого навчив самодостатніх місцевих абориґенів. Себто дискурси тут змішують і досьогодні: український з малоросійським. «Можеш кави, а краще вина, / сир, канапки і навіть піццу», — пропонує у власній «Субмарині для Марінетті» A. Біла. «Я розливаю горілку», — щокроку набичується у прозаїчній «Ельзі» О. Соловей, підпорядковуючись знаному Єрофєєвському кредо «и немедленно выпил».

Трактирник. Художник Б. Кустодієв. 1916 рік

Або ось чудове кулінарне твориво донецького Д. Пастернака з ориґінальною назвою «Вінні-Пух та інші», яка свідчить, що російський постмодернізм у вигляді майже однойменної книжки B. Руднєва, наче колишній комункульт 1920—30-их, ще долітає до середини тутешньої річки Кальміюс. Власне, це напівгастрономічна поема з бакалійною фабулою, оправлена малостравними періодами псевдопоетичного ґатунку. Чому псевдо? Ну, по-перше, це блеф концептуалізму, як у Є. Вінника чи С. Литвак у Москві. І там, і тут вірш слугує лише за середовище побутування ідей, так ніби сексопатолог розповідав би нам про груповий секс, але використовував для цієї демонстрації сцени з роману «Перверзія» Ю. Андруховича. Роля Ю. Андруховича у цьому заході наперед принизлива. Творчість (якою вона була в московських концептуалістів типу І. Іскренко, І. Іртеньєва, Д. А. Пріґова або тамтешніх мінімалістів на кшталт І. Ахмєтьєва чи А. Макарова-Кроткова з обов'язковим А. Рубінштейном) полягає у ґенеруванні нових ідей і не є поетичною константою. Що з того, що Д. Пастернак розуміється на літературі? Часи, коли єдиною ознакою благородства буде лише її знаття, як пророчив Блаженний Августин, настануть не скоро. В країні, де кожен третій при слові «Шевченко» починає тверезіти, це взагалі навряд чи можливо.

Загалом особливості спадкового «пролетарського» концептуалізму полягають у тому, що ідеї тут по-булґаківськи другої свіжости. Триває експлуатація відомих концептів відомими шляхами. Ілюстрація — навіть не тутешній С. Жадан з його краденим Бродським. Набагато цікавіше препарувати інші овочі. Наприклад, у того ж Д. Пастернака: «никто не входит / и не должен». Але чому ж? Ось в І. Ахмєтьєва: «ты меня читаешь /я в тебя вхожу». Або далі донецьким автором: «стояли / друг в друга / глядели / но в конце концов / так и не бросились / целоваться». І в покійного Є. Харітонова, коротко й без стояка: «я подошел к себе и мы обнялись». Хоч насправді споріднені душі той самий Д. Пастернак («а жить мы будем / счастливо и долго / и в один день / сойдем с ума») міг знайти й де поближче, у вигляді тієї ж донецької Е. Свєнцицької («вони жили довго й щасливо, і вмерли в один день, зарізавши один одного кухонними ножами»). Великої ума палати номер шість тут не треба, тільки встигай наливати.

Сабурова дача літератури

Когда серце речаря отражено в словах,

Бают: он безумен.

В. Хлебников

…Будь-яка аналіза взаємозв’язку мистецтва з душевною хворобою ставить автора, який наважився на цей жест, поміж Сціллою цинізму й Харібдою романтичного потягу до геніяльних безумців. «Я бачив, як А. Чехов, сидячи в себе в садку, ловив капелюхом сонячний промінь і намагався — зовсім безуспішно — надягти його на голову разом з капелюхом, — свідчить М. Ґорький. — І я бачив, що невдача дратує ловця сонячних променів, обличчя його ставало все сердитішим. Він скінчив тим, що, понуро ляснувши капелюхом по коліну, різким жестом насунув її собі на голову, роздратовано пхнув ногою собаку Тузика, примруживши очі, скоса глянув у піднебесся й пішов до будинку». Натомість З. Гіпіюс значила: «Росія — дуже велика божевільня. Якщо одразу ввійти в залу жовтого дому, на який-небудь вечір безумців, — ви, не знаючи, не зрозумієте цього. Начебто й нічого. А вони всі безумці. Є трагічно божевільні. Нещасні. Є й тихі ідіоти, із щасливим сміхом на обвислих вустах, що збирають трісочки й, не кваплячись, регочучи, підпалюють їх сірниками».

У будь-якому разі професійному психіятрові легше, адже він може сказати все, що хоче, не будучи запідозреним у банальності чи реакціонерстві. Мабуть, створюючи музей при міській психіатричній лікарні № 15, леґендарній Сабуровій дачі у Харкові, її завідувач Петро Тодорович Петрюк не надто переймався риторичним питанням: що є мистецтвом, а що — ні? В суті речі, йшлося лише про проблему дефініції, аналогічній тій, що виникає при спробі розмежували «хворе» й «здорове».

Як знати, психіятри уникають того, що може завдати болю пацієнтам (і цим вони різняться від критиків): слово «божевільний» — заборонене, «душевнохворий» — маловживане. Згідно з медичними приписами пацієнтів треба ввічливо називати «аутсайдерами». І це зауважуєш при огляді експонатів музею на Сабурці, сформованих специфікою цього закладу: чудернацькі малюнки, невибагливі віршики, химерні замки із сірників, згаданих З. Гіпіюс. Таким чином, позиція аутсайдера — це те, що неминуче пов’язує тутешніх «душевнохворих» пацієнтів та їхню трудотерапію з більшістю персонажів нинішнього сучасного мистецтва й літератури, не визнаних соціюмом. Аутсайдерство взагалі можна вважати соціяльною діягнозою модерного мистця.

Втім, уперше вищезгадана сентенція наочно підтверджується лише в цьому музеї. Історично беручи, на Сабуровій дачі багато чого в історії не лише психіятрії відбувалося вперше. На території колишньої садиби генерал-губернатора Слобожанщини, славного Петра Сабурова, який заповідав свій маєток лікарні, оскільки мав душевнохвору дочку, двісті років тому був заснований психоневрологічний комплекс. Саме тут, у найбільшій в царській Росії психлікарні на 1100 ліжок, головлікар М. Країнський влаштував у 1897-му році перший в історії психіятрії мистецький «перформанс». Виголосивши з балькону лікарні промову щодо гуманного ставлення до пацієнтів, він власноруч розв’язав 120 хворих і спалив гамівні сорочки у дворі лікарні. У такий спосіб вперше закладалися підвалини системи не-утискання у російських «будинках скорботи».

Також саме на харківській Сабурці був виданий перший в Російській імперїї підручник психіятрії російською мовою, у 1921-му році організований перший у світі психоневрологічний інститут, а в 1961-му — відкрита перша у світі катедра психотерапії, психопрофілактики та психогігієни. Саме тут К. Платонов уперше випробував гіпнозу як знеболюючий засіб (насамперед при пологах), а пізніше З. Германович уперше прооперував пухлину мозку. І саме тут академік Протопопов довів, що психоз — це хвороба мозку внаслідок порушення обміну речовин, а психолог О. Лурія розробив «детектор брехні», узятий американцями на озброєння.

Харків. Сабурова дача. 1970-ті роки

Втім, справжню славу музею на Сабурці принесли, мабуть, самі пацієнти, серед яких було чимало видатних постатей з літератури й мистецтва, а то й політики. Вищезгадані музейні експонати з царини сьогоднішньої трудотерапії в психлікарні покликані ніби як засвідчити існування іншого погляду на мову культури: писемної