Вікторія Фед - Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед

Коли портал закрився за нашими спинами, переді мною відкрився неймовірно красивий краєвид, від якого захоплює дух, і сльози навертаються на очі від цієї краси.

Сонце тікало за горизонт, залишаючи за собою небо, розмальоване м’якими відтінками персика, золота і лавандового. Його останні промені торкалися поверхні річки, що звивалася між пагорбами, мов стрічка світла, сповнена спокою та древньої магії.

Вода була прозорою, але світилася зсередини, неначе сама поглинула зорі й тепер розчиняла їх у своєму руслі. На протилежному березі виднілись срібні дерева, листя яких мерехтіло в такт легкому вітру. Воно не шуміло — воно дзвеніло, ніби хтось торкався кришталевих дзвіночків.

Під ногами — пісок, білий і м’який, як шовкове борошно. Він не хрустів, не прилипав — ніби цей світ не мав у собі нічого зайвого, нічого буденного. У повітрі танцювали дрібні золоті вогники, мов світлячки, але з витонченістю чогось вищого, недоторканного.

Позаду відкривалась печера, її стіни рясніли вкрапленнями світлих кристалів, які пульсували теплим сяйвом — неяскравим, зате живим. Здавалося, що сама природа тут дихає, спить і прокидається разом із тими, хто знайшов це місце.

Я вдихнула — і не відчула нічого, крім чистоти. Ні смогу, ні пилу, ні спогадів. Лише новий подих, новий світ.

— Де ми? — прошепотіла я, не в змозі відвести погляду.

Райвен не відповів одразу. Він дивився на мене, як дивляться на диво, яке віднайшли після вічності пошуків.

Нарешті він заговорив, його голос був тихим, глибоким, як саме це місце:

— Ми на території світлих ельфів. На березі Ель’Каанель… річки, яку самі ельфи називають диханням життя. Її вода пам’ятає пісні першого світла, її береги — тінь першого кохання.

— ЕльʼКаанель? — подивилася я на нього з інтересом.

Райвен повів мене вздовж берега, де вода сяяла м’яким сріблом, а над поверхнею витали світлячки, мов шматочки зірок, що не встигли повернутись на небо.

— За ельфійськими переказами, — тихо мовив він, — колись давно, ще до перших королівств, до перших мов і пісень, на цьому місці народилась сама Любов. Кажуть, два духи — Ліель та Каанель — були створені з подиху зорі та останньої сльози світанку. Вони кохали одне одного так глибоко, що сам час зупинився, щоб послухати, як б’ються їхні серця.

— Але ж це…

— Легенда, — закінчив він з усмішкою. — Так. Але саме з цього кохання, за словами ельфів, і народилась річка. ЕльʼКаанель — поєднання їхніх імен. Її води — це вічна пам’ять про ті почуття, чистіші за небо, глибші за Безодню. Кажуть, якщо ти п’єш з неї з кимось, кого кохаєш, твоє серце вже ніколи не зможе забути це відчуття. Навіть після смерті.

Я дивилася на воду, що мерехтіла, як жива, і мені здавалося, що я чую пісню — ніжну, як дотик коханого, і вічну, як зоряне небо.

— Дуже красива легенда, але чому ми тут, Рай? — перевела я на нього погляд.

— Тому що я сказав собі, що як тільки зʼявиться у світах жінка, яку я покохаю, і яка відповість мені взаємністю, то я приведу її сюди, — його голос був тихим, але він прорізав цю тишу.

Я дивилась на Райвена, не в змозі дихати — його слова прозвучали не просто як клятва, а як пророцтво, яке чекало своєї миті цілі епохи.

— Рай… — прошепотіла я, але він вже підійшов ближче, обережно взяв мої руки у свої.

— Селесто, — його голос був тихим, але повним сили. — За ельфійськими переказами, тільки раз і тільки істинне кохання річка ЕльʼКаанель приймає під поглядом старших богів. І цього вечора… зорі встали саме так, як потрібно.

Чесно, я була шокована всім, що зараз тут відбувається. Лише якусь годину тому, я навіть подумати не могла про це, але тепер!

— Це весілля?!

Він посміхнувся такою безтурботною посмішкою.

— Так, моє світло, ти ж відповіла мені «так», — широко посміхнувся він.

Мені здається, що в мене зараз буде істерика.

— Але ж я не думала, що це буде так швидко!

І взагалі, я це зробила в стані афекту! Де той, хто зможе захистити мої права та інтереси?

— Рай… Чому ельфи? Чому їхній обряд, а не той, що належить твоєму дому?

Я почула його іскристий сміх. Ага, смішно йому!

— Не бійся, — прошепотів мені на вухо, від чого аж мурахи пробігли по шкірі.

Він зупинився, глянув на річку, в якій вже віддзеркалювалось зоряне небо, а потім повернув погляд до мене.

— Бо Безодня породила мене, але не навчила любити.Бо в моєму світі союз — це завжди контракт, ритуал, печать сили.А я… я не хотів тебе зв’язати. Я хотів стати частиною тебе.

Його пальці обережно торкнулися мого обличчя.

— Легенди кажуть, що Ель’Каанель впізнає істинне кохання. І що союз, укладений тут, благословляють самі Старші Сили — не як угоду, а як гармонію двох душ.

Тому я чекав.

Тому я мріяв привести тебе саме сюди.

Він замовк на мить, і в його очах промайнуло те, чого я ще ніколи не бачила — ніжність, така глибока, що навіть Безодня б здригнулася.

— Я хотів, щоб навіть Боги схилили голови перед тим, що ми маємо. Ти ж так само хочеш цього, як і я? — і погляд такий, що в ньому можна потонути.

І скажіть, що в цей момент мене просто перемкнуло чи я це зробила під гіпнозом його темних очей, але я тихо прошепотіла:

— Так.

Світло на березі ЕльʼКаанель змінилось. Захід сонця не просто завершував день — він відкривав щось древнє. Щось первозданне. Повітря стало густішим, солодшим на вдих. Далеко в лісі замовкли навіть птахи. І саме в цю тишу Райвен прошепотів:

— Починається.

І земля почула.

Навколо нас раптом піднялись арки з живого світла — з трави, з піску, з води, з неба. Вони виткали навколо нас храм — не з каменю, а з чистої магії. Енергія пульсувала в повітрі, мов серце світу билося поруч. Із річки почали підніматися постаті — ельфійські духи, прозорі, як світанковий серпанок, у вінках з місячних квітів.

Моє серце забилося частіше.

Я чомусь уявляла це все зовсім не так. Зовсім не так.

— Я ж навіть нормально не одягнена, — піднялася навшпиньки і прошепотіла Райвену на вухо.