Вікторія Фед - Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед

— Але я тут, — промовив Райвен, і навіть повітря здалося важчим.

— Ви не маєте права! Ви не можете просто зʼявитися й забрати її! — голос Саана зірвався на панічний вереск. — Вона належить мені!

Райвен посміхнувся. Повільно. Звично. Страшно.

— Ти щось сказав про належність? — його голос перетворився на оксамитову сталь. — Ще раз торкнись її — і я покажу тобі, як виглядає справжня Безодня. Зсередини.

Саан зробив крок вперед. Може, від гніву. Може, від дурості. А, може, просто не встиг відчути, як змінюється повітря.

Бо вже наступної миті зал затремтів. Не фізично — глибше. Це тремтіння народжувалось не в стінах, а в душах.

Один повільний жест руки Райвена і в повітрі… розчахнулась щілина. Як розрив у самому світі — чорний, химерний, мов тінь з іншої реальності. Звідти повіяло холодом, що не має нічого спільного з температурою.

Це був холод небуття.

Чорні крила, напівпрозорі, мов дим, розгорнулись за спиною Райвена. Їх не торкалось світло, і вони не були частиною його тіла — радше, його сутності.

О, Вищі, а я навіть не уявляла, що він так може!

На підлозі проступили руни, що горіли темно-червоним.

Посуд луснув. Люди заклякли. Дехто втратив свідомість.

— Вона тобі не належить, — повторив Райвен, і його голос уже звучав не тільки в залі, а в самих думках Саана.

— Вона вільна. Вона моя — тому що сама так захотіла. А ти, лорде Саан, зараз стоїш на грані того, щоб стати… нічим.

І Саан побачив.

На мить — чи, може, на вічність — його погляд втягнуло в ту розщілину. І він побачив, що там.

Безодня. Справжня. Нескінченна. З жахами, що навіть його его не могло заглушити.

Він відступив. Дихав, наче тонув. Обличчя його побіліло до синюватого відтінку.

— В-вибачте… — захрипів він, відступаючи. — Я не… я не знав…принце.

Лорд Саан упав на коліна.

Щілина зникла. Руїна спокою залишилася.

Райвен знову став звичайним — на вигляд. Але ніхто більше не смів дивитись йому в очі.

І тільки зараз до гостей почало доходити, хто насправді перед ними.

Мені здається, що до мене також, бо таким я його ще не бачила. О Вищі, мене ніхто ніколи так не захищав, як це робить він.

Його чорні, глибокі, майже нереальні очі дивилися тільки на мене.

Райвен усміхнувся, трохи хитро, трохи мʼяко, і його голос був охриплим від емоцій:

— До речі, рідна, якщо я твій справжній наречений, то це твоє «так»?

Я відчула, як його сильні руки обережно, але впевнено обіймають мою талію, притягуючи ближче. І в цю мить у світі не залишилося нічого, крім нього.

— Так, — лише й змогла прошепотіти.

Його сміх пронісся по залу — глибокий, переможний, і водночас такий щасливий, що здавалося: темрява теж може сяяти. Зал досі мовчав, немов застиг у якомусь дивному сні, а ми стояли в самому центрі цієї бурі, нерухомі й справжні.

Райвен не розгубився ні на мить — він витяг з внутрішньої кишені елегантну чорну коробочку, відкрив її і, наче це найприродніше у світі, одягнув кільце мені на палець.

— Ти що, носив його з собою? — прошепотіла я, приголомшено дивлячись на це витончене творіння.

Він усміхнувся так, що в мені все затремтіло.

— Не знав, коли ти мені скажеш «так», — знизав плечима. — Перестрахувався.

І в ту мить, коли всі ще не встигли відійти від шоку, коли кільце вже сяяло на моєму пальці, а Райвен тримав мене так, ніби нікому більше не дозволить навіть доторкнутися — лорд Саан піднявся з колін і рвучко розвернувся до Олівії.

Його обличчя було перекошене від люті, щоки горіли плямами ганьби.

— Ви пообіцяли мені її руку, не сказавши, що вона обіцана самому НоʼКсарісу, — прошипів він крізь стиснуті зуби, — і тепер зробили з мене посміховиськом перед усією елітою міста!

Олівія, яка була на межі втрати свідомості, спробувала щось відповісти, але він ударом долоні перервав її слова — вдарив по повітрю, ніби розсікаючи саму брехню. Я такою втраченою свою мачуху ще не бачила.

— Ви ще пошкодуєте. Дуже сильно пошкодуєте. Я не забуду цього приниження. Ви дорого за нього заплатите.

Він різко розвернувся й майже вибіг із зали, штовхаючи плечем офіціанта з тацею. Слідом за ним потяглася тінь скандалу, і в повітрі, повному зруйнованих ілюзій, стало дихати трохи вільніше.

Олівія стояла бліда, мов крейда, стискаючи руками свою крихітну сумочку, і вперше, мабуть, за весь вечір — мовчала.

— Рай…

— Ммм?

— А давай зникнемо звідси?

Він лише кивнув і в повітрі зʼявився вогняний портал, від якого всі зі страхом відсахнулися. Після такої демонстрації сили, всі боялися дихати, не те, що говорити.

Я побачила погляд свекрухи Іві, яка дивилася на мене, а тим більше на Райвена з жахом, я їй підморгнула.

— Чекай, секундочку.

— Що сталося, рідна?

— Мені треба дещо декому сказати.

Я направилась в сторону свекрухи Іві. Вона зблідла. Коли я підійшла до неї, то вже подумала, що вона втратить свідомість, але маю віддати їй належне, вона ще трималася.

— Якщо я почую, що ви ще раз образите мою сестру, то я повернусь і тоді, мій наречений особисто познайомить з Безоднею, — мій голос був солодким, мов солодка вата.

— Селесто… — тихий голос Іві.

— Це твоє життя, Іві, — повернулася я до неї. — Бажаю тобі бути щасливою.

— Дякую, — на її очах зʼявилися сльози і вона вперше була собою.

Я обняла її, попрощалася, а потім направилась до Рая, який чекав мене біля порталу. 

Пора повертатися до справжнього додому.

І в цей момент я відчувала себе найщасливішою дівчиною у всіх світах.

Як вам розділ?) Надіюсь, що сподобався, чекаю ваших відгуків ❤️

До скорої зустрічі. 
 

Мої дорогі читачі! Бажаю вам мирного неба та світлих Великодніх свят ❤️

Ви - неймовірні, дякую, що читаєте, коментуєте і підтримуєте ❤️