Міленко Єрґович - Іншалла, Мадонно, іншалла

перед тобою, мій Енвере, і що муситиму піти до неї. Більше нічого в житті не мушу, але й цих двох справ забагато.

Вже сутеніло, коли я завернув у нашу вулицю. Джуджа така ж, як і була, а мої кроки — звичної довжини. Знаю, на котрому кроці буде твоє подвір’я, на котрому — її, але спинився тільки перед своїм і двічі стукнув молоточком у ворота, щоб мати, бува, не злякалася, якщо лише раз постукаю. Та вона все одно вдарилася в плач, я теж сльозу пустив, а батько стоїть у подвір’ї, дивиться й каже: «Чого плачеш, до тебе не герой з війни повернувся, а злочинець з тюрми». Багато часу знадобилося, щоб він мені пробачив.

Ось так, мій Енвере, я за тебе й відсидів. Бачу, вже розвиднілося, пора мені вставати, але не можу. Якщо ворухнуся, Субха теж із ліжка зірветься, і не буде більше вороття, тільки крізь цей день — гіршого й тужливішого для мене нема і не буде — душею пройти. Знаю, що плакатиму, та хоч би перед жінкою не розплакатися, бо Субха знатиме, чому плачу, і кожна моя сльоза їй на серце впаде. Якби не це, я не прикликав би тебе цієї ночі, брате Енвере, як упродовж усіх цих років, відколи ти мені сказав: «Не треба, брате, я тебе пробачаю, вітатимусь, коли побачу на іншому боці вулиці, але не треба!».

Я все чекав, коли ти надійдеш, бо до тебе в подвір’я потикатися не смів. А тебе день немає, другий… Ех, якби ти так само квапився мені назустріч, коли я з ножем зустрічав! А тоді раз виходжу з дому — коли ж ти простуєш Джуджею. Чи то мені було так приємно, чи ти справді усміхнувся, коли мене побачив, — не знаю.

— Енвере, — мовив я і розкинув руки.

— Не треба, брате, я тебе пробачаю, вітатимусь, коли побачу на іншому боці вулиці, але не треба!

То було все — тоді, нині і до кінця часів. Велике твоє прощення, брате мій, але й важке, як свинець. Знаю, бо відчуваю його вагу щоразу, коли ти зі мною вітаєшся. Так мусить бути, і нема інших винуватців, окрім мене.

Але тоді я сказав собі: якщо все так почалося, то нехай так і триває, — і, коли ти пішов, я попрямував до її подвір’я. Мені відчинив Осман, сказав:

— Еміна щось розхворілася, лежить!

Я спитав:

— Що з нею? Небезпеки нема?

— Нема, — відповів, — просто застуда якась, але задовго триває.

— Проти застуди добре мед помагає, — сказав я йому.

— Так, мед, і шавлія, і швабські мікстури — все це чудово помагає.

Отак ми й поговорили, але ні він мене не питав про в’язницю, ні я його про те, заради чого прийшов.

— Ну, — каже він, — я пішов на зміну, а ти собі розташовуйся, відпочивай.

Залишив мене сидіти на канапі. Від сильного хвилювання навіть не згадав, що треба піти й сказати доньці про мій прихід. Роздивлявся я довкола себе, покашлював — може, почує мене, прислухався — цокав годинник, модерний, із зозулею, його не було, коли я востаннє приходив, знову кашляв, але все дарма. Просидів я отак добрячих двадцять хвилин, думав покликати її, але не хотілося будити матір, то я й пішов. Зачинив двері за собою, ніби з власного дому йдучи.

Добре, думав я, Осман не винен, він, певне, почувався не ліпше від мене, але назавтра вже не було сили йти туди знову. Якщо вона мене чула, але не хотіла вийти, краще не шукати її більше. Подумав, що заспокоюся й забуду, не все в житті мусить бути виговорене, та якщо стільки років я заспокоїтися не міг, чому б мав тепер? Ото й не вийшло; щодня я збирався піти до неї, підходив до воріт, але щоразу передумував. Щось мені не дозволяло утретє — а я знав, що третій раз має стати й останнім — іти свататися з душею в п’ятах.

Проминув отак уже й другий тиждень, коли ж одного ранку приходить Осман. Каже, повернувся з Олова, сів поїсти, донька ставить перед ним тарілку, а він, щоб її розговорити, питає: «Що казав Захір?». Вона розгубилася, навіть гадки не мала, що я вийшов із в’язниці, тоді каже: «Не знаю!» — «Як же не знаєш, коли він був тут». — «Де — тут?» — «Та тут, я ж його залишив, щоб ви поговорили!» І тут до Османа дійшло, якого лиха накоїв, каже, що з-за столу вибіг і прямо до мене помчав.

— Прийду надвечір, — сказав я.

— Не сердься на мене.

— Не буду, — сказав я, — з ким не буває.

Потім я сів, добре подумав, додав, а тоді відняв: через неї я спився, через неї вбив, через неї, мій Енвере, без тебе залишився. Цього й на три життя забагато. Навіть якби був я останнім дурнем — вона б мені вже найгіршим ворогом зробилася. А я не найбільший дурень і все ж люблю її, ніби вперше. З усього так виглядає, що мені пороблено, а я би голову на плаху радше поклав, ніж вроки ті знімав. Піду до неї, але більше не кидатимусь ні на іншого, ні на себе, хай що вона мені скаже. Знаю, вдруге вже Аллаг не ховатиме від мене кинджал. Ми знову всілися навпроти. Вона почала перша:

— Пробач, Захіре, я була дурним дівчиськом, не розуміла, що роблю.

— Тобі не маю чого пробачати, а собі не можу.

— Я правда шкодую. Більше, ніж якби ти на мене з ножем кинувся.

— Нічого вже не повернеш. Та й не треба повертати.

— І про те, що тобі говорила, що не можу поруч з тобою, бо людей обмиваєш, теж шкодую.

— Було й загуло, що тепер?

— Нічого, мій Захіре.

— Зовсім нічого?

— Пробач і забудь.

— А якщо не можу тебе забути?

— Колись доведеться.

Так ми поговорили востаннє. Я більше не бачив її обличчя. Ніколи. Від того дня переді мною, як і перед чужими, вона з’являлася покритою — ми й забули, що колись було інакше. Мені не заболіло, коли вона йшла заміж, але й легше не стало. Я знав її Вейсіла, гарного, гордовитого сина беґівського роду. Одного з тих, що не ступили би й кроку вуличкою Джуджа, замалою й завузькою для нього; наших п’ятдесят кроків — половина його одного. «У хорошу родину вона заміж пішла», — казала моя мати. «У найліпшу!» — пхекав батько. Усе не міг їй пробачити.

Але батько знав, що переді мною не сміє нічого