Жоель Дікер - Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер

— Мама заборонила мені битися, — відказав я, сподіваючись, що вони знайдуть ліпший вихід. — Може, ви поскаржитесь учительці?

— Скаржитися — це гівно! — відтяла бабця.

— Скаржаться тільки кляті пиздюки! — докинув дідусь, дістаючи з холодильника вуджене м’ясо.

— Ось вгати діда кулаком у черево, — звеліла мені бабуня.

— Авжеж, садони мене в живіт! — з ентузіазмом підхопив дід, бризкаючи слиною, бо саме почав наминати те м’ясо.

Я категорично відмовився.

— Якщо ти не б’єш мене, значить, ти дівчисько! — сказав дід.

— То ти битимеш діда чи будеш дівчиськом? — запитала бабця.

Якщо мене поставили перед таким вибором, то я вирішив ліпше бути дівчиськом, ніж завдати болю моєму дідусеві, за що вони обоє до самого вечора називали мене дівчиськом.

Коли наступного дня я прийшов до них, на столі в кухні на мене вже чекав подарунок. «Для Джессіки», — написано було на ньому рожевим фломастером. Я роздер обгортку і побачив біляву дівчачу перуку.

— Не хочу я бути дівчинкою! — запротестував я, коли бабця почала надівати перуку мені на голову.

— То доведи! — зухвало відтяла бабця. — Якщо ти не дівчинка, то зможеш дістати покупки з багажника і покласти їх у холодильник.

Я бігцем подався виконувати доручення. Та коли все поробив і почав вимагати, щоб із мене зняли ту кляту перуку, бабця сказала, що цього не досить. Потрібен іще один доказ. Я відразу ж сказав, щоб мені дали завдання, яке блискуче виконав, та бабцю й це не переконало. І тільки за два дні, навівши лад у гаражі, приготувавши дідові календар, віднісши білизну до пральні й заплативши там своїми кишеньковими грішми, помивши посуд і наваксувавши всім черевики, я второпав, що Джессіка — це маленьке пригноблене дівча, рабиня моєї бабці.

Звільнення настало під час одного випадку, що стався біля супермаркету, куди ми з дідом і бабцею приїхали їхнім автомобілем. Заїжджаючи на паркувальний майданчик, дідусь, який завжди кепсько водив авто, вдарив у бампер автомобіль, що саме задки виїздив звідти. Потім виліз разом із бабцею надвір, щоб поглянути на шкоду.

— Пиздюки ви кляті! — гаркнув до водійки, якій він щойно не дав виїхати, і її чоловікові, який оглядав бампер.

— Припніть язика, — образилася жінка, — бо я зараз викличу поліцію!

— Ото гівно! — дзявкнула бабця, що не могла пропустити слушної нагоди.

Водійка розлютилася ще дужче й напалася на свого чоловіка, який мовчав і тільки тер пальцем подряпину на бампері, щоб дізнатися, чи він пошкоджений, чи, може, це просто бруд якийсь.

— Ох, Роберте, — вигукнула вона, — та зроби щось, дідько б тебе вхопив!

Люди, що котили повні візки на паркувальний майданчик, почали зупинятися й стежити за тією сценою, а Роберт дивився на дружину і не казав ні слова.

— Знаєте, пані, — сказав дідусь водійці, — ви ліпше пошукайте яйця вашого чоловіка у бардачку.

Роберт випростався й, замахнувшись кулаком, люто заревів:

— Яйця? Ви гадаєте, я без яєць?

Побачивши, що він зараз ударить діда, я вискочив з автомобіля як був, у тій дівчачій перуці на голові.

— Не чіпайте мого дідуся! — закричав я Робертові, що зопалу обманувся моєю перукою й запитав:

— А цьому дівчаткові що треба?

Це вже було занадто. Та коли вже вони всі второпають, що я не дівчатко?

— Ось тобі по яйцях! — крикнув я дитячим голосом і так вгатив, що він гепнув додолу мов сніп.

Бабця вхопила мене і хутко посадила на заднє сидіння, сама теж сіла в наше авто, дід швиденько скочив за кермо і, гостро взявши з місця, чкурнув додому.

— Пиздюки кляті!

— Ото гівно!

Такі вигуки ще встигли почути свідки тієї події, які добре розгледіли номер нашого автомобіля й відразу ж зателефонували до поліції.

Той випадок дав кілька хороших результатів. Одним із них стало те, що в моє життя прийшли Ефрам і Бекі Дженсони. То були сусіди моїх діда і баби, я часом зустрічав їх. Знав, що Бекі вряди-годи робить покупки для моєї бабуні, а Ефрам надає дрібні послуги дідусеві, наприклад, міняє лампочку, коли треба добряче балансувати на стільці. Знав я й те, що в них немає дітей, тому що якось бабця запитала:

— А що, дітей у вас нема?

— Ні, — відказала Бекі.

— Ото гівно! — співчутливо буркнула бабця.

— Згодна з вами.

Але справжні стосунки з тим подружжям зав’язалися в мене після того, як ми хутко повернулися додому, лишивши коло супермаркету Роберта з його яйцями, а згодом у двері до нас постукала поліція.

— Когось убили? — запитав дідусь у двох поліціянтів, вийшовши на сходи.

— Ні, пане. Навпаки, ви і ще якесь дівчатко обвинувачуєтеся в інциденті на паркувальному майданчику торгового центру Реґо.

— На паркувальному майданчику торгового центру? — ображеним тоном перепитав дідусь. — Я там ніколи в житті не був!

— Пане, після того, як маленьке біляве дівчатко напало на чоловіка, свідки запам’ятали номер автомобіля, зареєстрованого на ваше ім’я, який відповідає тому, що стоїть зараз коло вашого дому.

— Тут нема ніякого білявого дівчатка! — запевнив дідусь.

Коли ж це у двері визирнув я в моїй дівчачій перуці, щоб дізнатися, з ким це там балакає дідусь, бо не знав, що приїхала поліція.

— Ось те дівчатко! — вигукнув колега того полісмена, що балакав із дідом.

— Я не дівчатко! — грубим голосом крикнув я.

— Не чіпайте моєї Джессіки! — вигукнув дідусь, заступивши двері своїм тілом.

Отоді на сцені з’явився і Ефрам Дженсон, сусіда моїх дідуся й бабусі. Почувши галас, він одразу ж вийшов на сходовий майданчик і показав свою поліційну посвідку. Не знаю, що він казав тим двом своїм колегам, та я зрозумів, що той Ефрам обіймав дуже великий чин у поліції. Досить йому було побалакати, як полісмени перепросили діда і пішли собі.

Відтоді моя бабуня, яка ще з Одеси трохи боялася властей і мундирів, надала Ефрамові звання Праведника. Щоб віддячити йому, кожної п’ятниці пополудні пекла пресмачний пиріг із сиром, рецепт якого знала тільки вона, він пахтів на всю кухню, коли я приходив зі школи, але я знав, що не маю права навіть шматочка покуштувати з нього. Загорнувши його, бабця казала мені: «Віднеси це йому хутчій, Джессе. Цей чоловік, це наш Рауль Валленберґ!» Я йшов до