Iрина Давидова - Дамір, Iрина Давидова

— Вибачте, я подумала, що Вам не завадить, — вимовила домробітниця і подала чашку гості, а потім і мені.

— Дякую, — кивнув я, і дочекавшись, коли вона залишить нас наодинці, знову подивився на матір Лії.

— Я завжди хотіла їй щастя. Завжди хотіла, щоб вона ні в чому не знала потреби, — неголосно сказала Валерія, відпиваючи зі своєї чашки.

— Що Ви маєте на увазі, кажучи, що завжди хотіли, щоб вона ні в чому не знала потреби?

— Ми з чоловіком завжди намагалися купити їй кращу іграшку, кращий одяг, портфель до школи. Коли вона вступила до університету, ми зняли їй досить непогану квартиру. Завжди намагалися допомогти. І що тепер? Чим вона відплатила?

— А чим вона відплатила?

— Подзвонила і повідомила, що вийшла заміж. Все.

— Щось ще говорила? — чомусь подумав, що мама може знати більше, ніж я.

— Ні. Сказала, сама знайде час і подзвонить. Оце і вся вдячність.

— Тоді наступне питання. Ви завжди говорите про фінансову допомогу?

— А що, це не так? — здивовано підняла на мене погляд, і я зрозумів, що достукатися до її серця буде набагато складніше.

— Лія потребує звичайної, батьківської підтримки. Їй потрібні ваші обійми, добрі слова, тепла усмішка.

— Звідки Вам знати, чого вона потребує? Ви були такою міцною парою, коли приїхали до нас, а потім несподівано все рухнуло.

— Що в наших відносинах пішло не так, мені ще треба дізнатися, і повірте, мені дуже складно. Але я хочу, щоб і Ви налагодили стосунки з дочкою.

— А якщо вона сама не хоче? — відставивши чашку, запитала Валерія, одразу заламуючи від хвилювання пальці.

— Я Вам скажу зараз дуже важливі речі, і сподіваюся, що Ви мене зрозумієте правильно. Домовилися? — запитав я, не відпускаючи її погляд, а жінка лише невпевнено кивнула. — Зараз нагорі, в кімнаті, в маленькому ліжечку спить ваша внучка.

— Що-о-о-о?! — різко піднявшись з крісла, вимовила голосніше звичайного. — Ви жартуєте?

— Мені зовсім не до жартів. Дочка моя і Лії, вона народилася семимісячною.

— Господи, — прошепотіла вона, пальцями прикриваючи рот. — Чому Ви мовчали?

— Я сам вчора ввечері тільки дізнався, що у мене є дочка. Я гадав, що Лія чекає дитину від чоловіка.

— Але як же так? Я можу її бачити? Онуку? — впавши назад в крісло, тихо почала ставити питання.

— Звісно! Але я ще не закінчив. Цей виродок відправив Лію на лікарняне ліжко.

— Що він з нею зробив? — різко запитала вона, і руками схопилася за підлокітники.

— Приховувати від Вас не бачу сенсу, бо хочу, щоб Ви зрозуміли, що втрачаєте. А втрачаєте Ви прекрасну дочку.

— Ви мені не відповіли.

— Він її побив дуже сильно. Зараз її життю нічого не загрожує, але якби мій помічник мене послухався і згорнув спостереження за Лією, то...

Я замовк, сам не в змозі думати, що було б, якби Михайло мене послухав, але тепер розумів — я просто зобов'язаний йому життям.

— Ви весь цей час наглядали за нею?

— Я кохаю її!

Жінка завмерла, дивлячись на мене уважним поглядом, а потім раптом несподівано поникла, в очах я побачив смуток, а тіло враз ослабло, плечі опустилися і щось різко в ній змінилося. Вона вся змінилася. Задумалася.

— Я теж її люблю..., і батько. Просто нас самих так виховували, і складно проявляти свої почуття, складно відкриватися, — відчайдушно прошепотіла вона, і відвернувшись, постаралася непомітно змахнути сльозу.

— Вона Ваша дочка і дуже потребує підтримки, моральної підтримки. Лія зруйнована, і ми з Вами маємо постаратися її вилікувати. Зрозумійте, що якщо Ви просто її обіймете, їй вже стане легше.

— Вона мені не пробачить. Я все життя такою була.

— Через те, що Ви все життя такою були, Ви погано знаєте свою дочку.

— Ви, навіть знаходячись далеко, охороняли її, а я...

— Мабуть, хреново я охороняв, раз вона зараз лежить в лікарні без свідомості. Тримайте, — подав Валерії серветку, бачачи, що вона зовсім здалася і розплакалася.

— Господи, тільки дай їй сил вибратися, — прошепотіла вона, витираючи очі.

— Вона не має права здатися. Нам ще дочку виховувати.

— Я можу внучку побачити?

— Ходімо, — піднявшись з крісла виголосив я, і, дочекавшись, коли Валерія Євгенівна збереться з думками, провів її в спальню.

— Яка ж вона лапочка, — прошепотіла жінка, з незвичною для неї ніжністю посміхнувшись малятку.