Василь Григорович Ян - Чінгісхан

Наполегливий і терплячий побачить щасливий кінець розпочатої справи.

Туган і Бент-Занкиджа йшли поряд безмовними пустинними вулицями зруйнованого міста. Туган вів коня на поводі. Лунко віддавався тупіт копит у стінах покинутих будинків. Обоє пригадували далекі дні юності, проведеної в гомінливому Гурганджі, в будинку старого Мірзи-Юсуфа, що загинув під час розливу ріки.

— Усі ці довгі роки моїх блукань я думав про тебе, Бент-Занкиджа!

— Ось знову перед тобою подруга твого дитинства… І мені теж довелось побачити сяйво блискавок і почути удари грому, який потряс усю нашу землю… Але там, де в люту бурю падають могутні дуби і платани, там іноді зберігається неушкодженою маленька мишка, — і я врятувалась!

— Розкажи, що з тобою було за ці страшні роки?

— Слухай, що зі мною трапилось. Коли монголи схопили мене в Бухарі і примусили співати їхньому лютому владиці сумні пісні про загибель Хорезму, він похвалив мене і наказав тримати в його похідному хорі китайських співачок… Разом з ними я побувала всюди, де проходив цей винищувач людей. Одного разу Чінгісхан став скаржитися на біль в очах, на те, Що замість одного місяця перед ним випливають два місяці, що замість одного джейрана йому в степу ввижаються одразу три. Він думав, що з ним жартують злі духи. Монгольські шамани молились і танцювали перед Чінгісханом, але не зуміли відігнати злих духів. Лікарі боялися доторкнутися до нього і заглянути в його жахливі очі. Але старий арабський «кадах»[176] на ім’я Зін-Забан, що прибув до табору Чінгісхана, мужньо взявся вилікувати «потрясетеля всесвіту». Він справді швидко допоміг Чінгісханові. Лютий володар залишився вдоволений і спитав, яку нагороду він хоче. Старий лікар не просив скарбів, а тільки вказав пальцем на співачку жіночого хору, і цією співачкою була я! Чінгісхан наказав віддати мене лікареві. Старий замкнув мене в ендеруні[177], де я співала про чорні кучері юнака і родимку на щоці. Лікар почув і побив мене узорчастим поясом. Я заспівала про воїна, що забув посмішку. Старий знову провчив мене сирицею. Тоді я втекла від нього, і мені дали притулок у себе в похідних наметах жінки зневаженого в нас мандрівного племені вогнепоклонників люлі. Я ходила закутаною, як вони, в чорне покривало, і ніхто мене не виказав… Але, собі на горе, старий кадах Зін-Забан пішов скаржитися на мене грізному Чінгісханові і благав, щоб його воїни мене розшукали. Монгольський повелитель так розлютився, що всі навколо попадали на землю, схопивши обличчя в долоні… «Як ти наважився випустити із своїх рук мій дар? — кричав Чінгісхан. — Як ти не зумів підкорити собі свою дружину? Чоловік, якого не слухається дружина, не сміє жити в моїх володіннях! Візьміть його!» І бідолашного старого лікаря схопили кати і тут-таки відрубали йому розумну сиву голову. «Який страшний кінець!»[178] З того часу я живу в племені люлі. Дізнавшись, що Хаджі Рахім сидить у клітці, я стала приносити йому хліб, горіхи, виноград. Я допомагала йому писати…

— І ти, сама гнана, допомагала йому?

— Через кожні три дні я ходила до в’язниці і передавила йому їжу. Разом з хлібом я передала Хаджі Рахімові кілька аркушів чистого паперу, а він крадькома подавав написані ним за три дні аркуші своїх спогадів. Переписавши у себе в наметі ці аркуші, я повертала їх Хаджі Рахімові і через три дні знову одержувала нові сторінки повісті про навалу монголів на Хорезм… Таким чином, одночасно з тією книгою, яку писав у клітці Хаджі Рахім, у мене зібрались аркуші другої такої самої книги, переписаної моєю рукою. Хай буде благословенна пам’ять Мірзи-Юсуфа, що навчив мене писати!..

— Ти зробила велику справу, — сказав Туган. — Якщо злісні імами спалять записки Хаджі Рахіма, у нас збережуться другі їхні аркуші! І внуки наші, і правнуки читатимуть повість Хаджі Рахіма про злодіяння Чінгісхана…

Вони підійшли до берега швидкої каламутної ріки. Тут стояли закурені повстяні намети племені люлі.

Біля підніжжя старого платана, на обривку килима Бент-Занкиджа поклала купку паперових аркушів. Яскравий місяць, що піднявся над руїнами Самарканда, освітлював жовті сторінки, де рівними рядками викладалася повість гнаного блукача.

Бент-Занкиджа опустилася на килим і, перебираючи аркуші, говорила:

— Хаджі Рахім дуже ослаб, замкнений у холодній, ніколи не опалюваній клітці, але він анітрохи не журився, наче його палили власні полум’яні думки… Йому вже було важко писати… Бачиш, як у цих рядках у нього тремтять і плигають літери! Слухай, що Хаджі Рахім написав на останній сторінці…

Бент-Занкиджа взяла списаний арабською в’яззю аркуш паперу і почала читати: «… Мій стертий калям дописав останні рядки повісті про нашестя нещадних монголів на квітучі долини нашої батьківщини… Обсипаний тирсою старанності, оповідач цих подій хотів би сказати також багато що про тих легкодухих людей Хорезму, які не відважились самовіддано стати на боротьбу проти жорстокого винищувача мирних племен, лютого Чінгіс, хана…

… Коли б усі хорезмійці твердо й одностайно підняли меч гніву і, не шкодуючи себе, люто кинулися на ворогів батьківщини, то зарозумілі монголи та їхній рудобородий володар і півроку не вдержалися б у Хорезмі і назавжди зникли б у своїх далеких степах…

… Монголи перемагали більше внаслідок незгоди, поступливості і боягузтва противника, ніж силою своїх кривих мечів… Сміливий Джелаль ед-Дін показав, що невеликим загоном одчайдушних джигітів він умів розбивати монгольські стовпища.

… Але