Василь Григорович Ян - Чінгісхан

— А коли Хаджі Рахім закінчить свої записки, його випустять?

— Ач чого захотів! Навіть якщо він розкається в своїх гріхах, його виведуть з в’язниці лише для того, щоб перед натовпом на майдані відрізати йому язик і руки. Ось чому дивона вже два роки пише книгу і писатиме ще років з тридцять аби віддалити день своєї загибелі.

Туган сказав:

— Зважаючи на те, що Хаджі Рахім був моїм благодійником, навчив мене читати й писати по-арабськи і годував мене, коли я вмирав від голоду я ладен на добрі діла пожертвувати мій єдиний золотий динар… — Туган показав золоту монету. — А ти, великий начальнику, прояви милість до приреченого на загибель і дозволь мені побачити Хаджі Рахіма.

— Дай мені золотий динар і йди в друге подвір’я. Там ти зможеш тішитися, скільки схочеш, своїм божевільним дивоною.

Таган поклав золоту монету у пофарбовану червоною хною долоню начальника в’язниці і пройшов у кам’яні ворота.

У глибині вузького дворика в стіні темнів квадратний отвір з залізними гратами. Там на купі Ганчірок копошилося щось темне. Біля клітки притислася до стіни тонка постать, загорнута в довгу, до землі, чорну шаль, звичайну у жінок мандрівного племені люлі.

Туган обережно підійшов. Жінка повернула голову. Знайомі риси вразили його: те саме смагляве золотисте обличчя, ті самі карі допитливі очі, але зникла колишня безтурботність. Пильно зиркнувши, жінка одвернулась… Сумнівів нема — це була Бент-Занкиджа!

Туган підійшов ближче, вдивляючись у середину клітки. В ній в’язень міг ледве сидіти зігнувшись. З темряви показалася кошлата грива чорного кучерявого волосся і палаючі, втуплені очі. Незважаючи на страшну зміну в змарнілому обличчі, Туган не міг не впізнати Хаджі Рахіма. Дервіш підповз до прутів клітки і притулився до них волосатим обличчям.

— Ти прийшов вчасно, молодший брате мій! — хрипів він. — Підійди ближче, Тугане, і вислухай мої останні бажання. Злісні імами хочуть згноїти мене в клітці або, щоб настрахати юрбу, обстригти мені вуха і розрубати на частки… Але хіба можуть вони вбити вільну думку, задушити мою палаючу зненависть?.. Тепер я написав усе, що вони хотіли, але, прочитавши мої записки, вони спалять на багатті і мої записки, й мене… Адже я не вихваляв, як вони, червонобородого Чінгісхана і не складав похвальних медових пісень татарським поневолювачам Хорезму, товстошкірим убивцям жінок і дітей. Я сміливо написав правду про те, що бачили мої очі… Я зробив усе, що міг, і тепер настав мій останній день розлуки. Поховайте мене під старим платаном на березі Салару… Мій учитель Абу-Алі Ібн Сіна був найвидатніший мудрець, а гнаний тупими, злісними імамами, він помер у в’язниці на гнилій соломі… Він знав усі таємниці всесвіту, але не знав однієї — як врятуватися від смерті!..

Туган заговорив тихо:

— Чи ти пам’ятаєш, чого ти мене вчив у пустелі, коли ми з тобою були зв’язані мотузками і над нами був занесений меч грізного «чорного вершника» Кара-Кончара? Хіба не ти говорив тоді: «Зажди журитися, ніч довга і ще не кінчилась!» Тепер я тобі кажу те саме: «Зажди журитися, ніч навіть не починалась!»

Хаджі Рахім швидко підвівся, наче сили повернулися до нього. Туган вів далі тихо, півголосом, намагаючись переконати:

— Слухай, старший брате мій, і зроби те, що я скажу. Я дам тобі три чорні кульки, і ти їх проковтнеш. Тоді ти будеш нерухомий, як мрець, перестанеш відчувати біль і побачиш сон, ніби ти перелетів через гори в долину прохолодних потоків і запашних квітів… Там пасуться білі, як сніг, коні і співають прекрасними голосами золоті пташки… І там уві сні ти зустрінеш знову дівчину, яку ти любив у шістнадцять років…

— А потім, прокинувшись, я знову гризтиму залізні прути? Мені не потрібний такий сон!

— Почекай і слухай далі! Поки тобі примариться гірська долина, де ти втішатимешся в солодкому забутті, я поясню твоїм тюремникам, що ти помер, і твоє тіло треба поховати. Тоді тюремники розчинять клітку, підчеплять гаком твоє тіло і поволочуть до ями страчених… Витерпи це, хоч би як це було боляче, не кричи і не плач! Інакше тобі розіб’ють залізною палицею голову… Коли ж ти будеш лежати в ямі серед трупів і опівночі підповзуть шакали, щоб гризти твої ноги, я чекатиму разом з трьома воїнами. Ми загорнемо тебе в плащ і швидко віднесемо за місто в безлюдне місце… Там розум повернеться в твоє тіло, я посаджу тебе на коня — і ти поїдеш на захід чи на схід, де почнеш нове життя.

— Так, ти правильно сказав: ніч іще не скінчилась!.. Я згодний вирушити в долину білих коней!.. Дай швидше цілющі кульки! — і Хаджі Рахім простягнув руку, чорну й жорстку, як лапа беркута.

Туган витяг з кольорового мішечка три чорні кульки і передав Хаджі Рахімові. Той, не вагаючись, проковтнув їх. Він почав щось шепотіти, чимраз нерозбірливіше й тихше, похитнувся і впав набік…

До клітки підійшов стражник із списом.

— Мій начальник наказує довше не залишатися біля цього злочинця!

— В’язень не потребує милості твого старого начальника: він помер!

Стражник недовірливо просунув у клітку списа і вколов лежачого дервіша.

— Не кричить? Не ворушиться? Мабуть, справді помер!.. Тепер тіло божевільного «дивони» буде викинуте в яму… Якщо ви захочете його поховати, поспішіть це зробити сьогодні вночі. До ранку собаки й шакали згризуть покійника так, що ви й кісток його не зберете. Спасибі за щедрість. Усім нам. коли-небудь доведеться померти!