Інна Роміч - Любов у спадок

її тривала подорож наближається до благополучного завершення, але чому ж тоді на серці так гірко й самотньо? Якби він покликав її, тільки пальцем поманив, вона б із радістю відмовилася від усього та побігла за Річардом куди завгодно — хоч у Англію, хоч у Шотландію, хоч до чорта в пекло… Але Дік не любить її, тепер це ясно, як Божий день.

Еріка опустила голову на коліна. Отак би й залишитися тут, не рухаючись.

— Агов, ти чого? — почула вона переляканий голос Оуена.

Він насторожено втупився в неї, опускаючи на землю величезного вузла, в якому щось дзвякало.

— Нічого, — зі злістю відповіла дівчина, витираючи сльози.

— Ні, ну справді… Що сталося?

— Не твоя справа, зрозумів?! — закричала вона. — Не бачиш хіба, як я радію!

Вона схопилася на ноги й широким кроком вийшла за двері, залишила пажа в цілковитому здивуванні.

* * *

…Гонець мчав шляхом, нахльоскуючи гнідого коня. Грудки болота летіли з-під копит скакуна, забризкуючи королівські лілії, вишиті на блакитній котті посланця.

У таборі шотландців панував лінивий спокій, який зазвичай настає по тривалому стомливому марші, коли військо зупиняється на відпочинок. Два командирські намети, розгорнуті похапцем у невеличкому ліску, в сутінках вирізнялися серед дерев, освітлені полум'ям безлічі багать. Після недавнього дощу мокре галуззя тріщало й запекло диміло, в таборі апетитно пахло щойно приготованою їжею. Навколо кожного багаття у вільних позах розташувалися солдати, відпочиваючи після важкого денного переходу — вечеряли, чистили спорядження або просто спали, загорнуті в пледи.

Швидко сутеніло. Заходове сонце опускалося за сусідній лісок величезною криваво-червоною кулею, забарвлюючи небо в багряні-сині тони. Стражник, що сидів на перегородженому колодою шляху, пильно вдивлявся в сутінкову далеч.

— Кого це до нас чорти несуть? — невдоволено пробурчав старий шотландець, відриваючись від своєї миски з кашею та хапаючи довгу піку. — Агов, агов, легше, приятелю! Стримай свого коня, бо якщо він забризкає рештки моєї вечері, я буду незадоволений.

Посміюючись, він перегородив гінцеві шлях. Із гнідого коня летіло жмуття піни, боки важко опадали.

— Мені терміново потрібен граф Мар! — по-французьки вигукнув гонець. — Йому послання від маршала Одрегема!

Шотландець тяжко зітхнув, не опускаючи піки. У його бороді застрягли шматочки каші, й він ретельно почав виколупувати їх звідтіля.

— Ну чого ж ти лепечеш не по-нашому, га, любий? Хто ж тебе зрозуміє? І що за мова така дурнувата… Та бачу, бачу, що на тобі намальовано, — щиросердно забалакав стражник, коли побачив, як той гарячкує та тицяє собі в груди, вказуючи на королівські лілії.

Старий неквапно обернувся назад і махнув рукою:

— Агов, Кваку, ходи-но сюди! Хутчій-бо!

Гонець люто вилаявся. З кущів майже миттєво зринув невисокий чорнявий юнак, котрий, видимо, виконував при стражникові почесну посаду перекладача.

— Ти добре французьку розумієш? — нетерпляче запитав королівський посланець.

— Так, месьє, — серйозно відповідав хлопчик із дивним прізвиськом. — Адже я місцевий.

Гонець окинув його недовірливим поглядом, але відразу заквапився.

— Скажи цьому кошлатому варварові, щоб він негайно провів мене до їх баннерета,[63] бо я йому голову знесу, — роздратовано наказав він. — Ось послання від маршала Одрегема.

— Це королівський гонець, месьє Дунлах, — чемно переклав хлопець. — Він просить дозволу пройти до графа Мара.

— То нехай собі йде, мені що? — нелогічно відповів шотландець, миттєво втрачаючи до посланця будь-який інтерес.

— Ходімо, месьє — кивнув перекладач.

За якийсь час у таборі пролунав гучний голос рогу, яким зазвичай граф Мар скликав лицарів на раду.

— Що там знову сталося? — роздратовано скинулась Еріка.

Вона ледь не перевернула собі на коліна казан із гарячою юшкою. Прикриваючись від їдкого диму, приклала долоню до очей і глянула в бік командирського намету.

— Піду послухаю, що скаже старий, — Річард підвівся з землі.

— Стривай, зараз я насиплю тобі вечерю, — запротестувала Еріка. — Коли ти повернешся зі своєї ради, все вже захолоне!

Дік посміхнувся, похитав головою, встав і рушив до графського намету, що невиразно білів у темряві.

— Ну чому він ніколи мене не слухає?! — сплеснула руками дівчина, з гіркотою дивлячись услід шотландцеві.

— Тому що обов’язок воїна — перш за все, — поважно сповістив Оуен, облизуючи ложку. — А вечеря може й почекати.

І відразу отримав ополоником по макітрі.

* * *

…— За цим я й зібрав вас, — провадив граф Мар.

У великому наметі головнокомандувача було тісно. Горіли світильники, хисткі тіні коливалися на полотняних стінах. Високий старий із суворо насупленими бровами спирався на свій дворучний меч і по черзі обводив поглядом мовчазну юрбу своїх соратників.

— Король відмовився прийняти умови принца Едуарда й наказав усім готуватися до бою. Як ви знаєте, військо англійців виявилося відрізаним від шляху на Пуатьє, — граф самовдоволено посміхнувся, начебто в цьому була його особиста заслуга, — і Чорний принц опинився в скрутному становищі. Едуард запропонував здати всі трофеї та всіх полонених, захоплених під час рейду по Турені, але його величність король