Маріо Пьюзо - Хрещений батько

на суспільство, – мовляв, воно потурбується про нас, – і не збираюся віддавати свою долю в руки людей, які тільки й уміють, що збити групу виборців, які голосуватимуть за них. Але так довго не буде. Часи мого батька минулися. Уже неможливо робити те, що робив він, хіба свідомо йдучи на великий ризик. Хочеться нам чи ні, а «родина» Корлеоне мусить приєднатися до суспільства. Але на той час я б хотів мати досить могутності, тобто грошей та інших цінностей. Я б хотів, якщо буде така можливість, якнадійніше забезпечити наших дітей, перш ніж робити цей великий крок.

– Але ж ти пішов добровольцем воювати за свою країну. Ти був героєм війни. Що ж примусило тебе так змінитися? – допитувалася Кей.

– Так ми ні до чого не добалакаємося, – заявив Майкл. – Ну, може, я справді один із тих старомодних консерваторів, яких чимало у твоєму містечку. Я мушу дбати про себе сам. Бо уряд насправді не дуже багато робить для свого народу, повинен був би робити, але ж насправді це не так. Можу лише сказати, що я мушу допомагати батькові, мушу бути на його боці. А тобі треба вирішити, чи хотіла б ти пристати на моє. – Він посміхнувся їй. – Здається, я даремно завів розмову про одруження.

Кей поправила постіль.

– Не знаю, як там одруження, але я не мала нікого протягом двох років і не збираюся так легко відпускати тебе. Ану йди сюди, Майкле!

Коли вони вже знову були в ліжку, в темряві, вона прошепотіла:

– Ти віриш, що я нікого не мала відтоді, як ти зник?

– Вірю, – запевнив Майкл.

– А ти? – спитала вона ще тихше.

– Я мав. – Майкл відчув, як вона напружилася. – Але не останні півроку.

Він не збрехав. Кей була першою жінкою, з якою він ліг у ліжко після вбивства Аполлонії.

Розділ XXVI

З вікна розкішного номера виднілася помпезна фальшива країна чудес, яку зварганили відразу ж за готелем; пересаджені пальми освітлювали гірляндами оранжевих лампочок, два величезні плавальні басейни ряхтіли густою голубінню у світлі пустельних зірок. Піски і кам’янисті скелі оточували Лас-Вегас, який угніздився в неоновій долині. Джоні Фонтане відпустив із руки важку, чудово оздоблену портьєру і відійшов від вікна.

Спецнаряд з чотирьох осіб: старший групи, здавач карт – дилер, ще один «запасний» дилер і офіціанточка з нічного клубу в костюмчику, який мало що приховував, – готували стіл для приватної розваги. Ніно Валенті, з простою склянкою віскі у руці, розвалився на дивані в тій частині номера, яка слугувала вітальнею. Він дивився, як люди з казино збирали гральний стіл з шістьма м’якими стільцями довкола його зовнішнього краю, що мав вигляд великої підкови.

– Грандіозно, грандіозно, – невиразним, хоча й не зовсім п’яним голосом повторював Ніно. – Джоні, нумо зіграймо проти цих виродків. У мене щаслива рука. Ми дамо їм бубни з червою.

Джоні сидів навпроти нього на ослінчику під ноги.

– Ти ж знаєш, що я не бавлюся в азартні ігри. Ніно, як ти почуваєшся? – запитав Джоні.

– Чудово, – посміхнувся йому Ніно. – Опівночі до мене завітають курви, тоді повечеряю і знову сяду за гральний стіл. Чуєш? Я зірвав тут найбільший куш – майже п’ятдесят тисяч – на мене тут цілий тиждень дивилися чортом.

– Атож, – озвався Джоні Фонтане. – А кому ти залишиш твої тисячі, коли загнешся до бісової матері?

Ніно спорожнив свою склянку.

– Джоні, де, в бісового батька, ти набув своєї репутації бабія? Ти ж як молокосос. Їй-богу, Джоні, туристи в цьому місті мають більше втіхи, ніж ти.

– Ага, – озвався Джоні. – Тобі допомогти дістатися столу?

Ніно ледве підвівся і сів на диван, рішуче опустивши ноги на килим.

– Сам впораюся, – відказав він, випускаючи склянку на підлогу. Ніно встав і пройшов доволі твердо до грального столу. Дилер уже був напоготові. Старший групи стояв за дилером і чекав. Запасний здавач карт вгніздився на стільці осторонь від столу. Офіціанточка, подавачка коктейлів, всілась напохваті, щоб не пропустити жодного знаку від Ніно Валенті. Ніно постукав кісточками пальців по зеленому столу.

– Жетони, – велів він. Старший витяг із кишені блокнот, заповнив сторінку і поклав її разом з невеликою авторучкою перед Ніно.

– Прошу, містере Валенті, – мовив він. – Як завжди, починаємо з п’яти тисяч.

Ніно нашкрябав на папірці внизу свій підпис, старший поклав розписку собі в кишеню і кивнув дилерові.

Дилер навдивовижу спритними пальцями витяг купки чорно-золотавих стодоларових жетонів із вроблених у столі гнізд. Не пройшло й п’яти секунд, як перед Ніно вже стояло п’ять рівних стовпчиків стодоларових жетонів – по десять штук у кожному стовпчику.

На зеленому сукні було позначено шість білих квадратів, трохи більших за гральні карти, проти кожного місця для гравця. Ніно зробив ставки – по одному жетону – на три з цих квадратів, отже, він грав у три руки по сто доларів. Він відмовився підвищувати ставку по всіх трьох номерах, а дилер засвітив шістку – програшну карту, отже, дилер програв. Ніно згріб свої жетони і позирнув на Джоні Фонтане.

– Ось як треба починати вечір, чи не так, Джоні?

Джоні посміхнувся. Зазвичай такі гравці, як Ніно, під час гри не підписували розписок. Для високої клієнтури достатньо й усної домовленості. Можливо, в казино побоювалися, що Ніно, напившись, не пам’ятатиме своїх ставок, їм було невтямки, що Ніно ніколи не забував.

Ніно вигравав і після третього кола підняв палець, даючи знак офіціантці. Дівчина кинулась до бару в кінці номера і принесла у простій склянці його улюблене житнє віскі. Ніно взяв склянку правою, а потім перебрав її в ліву руку, щоб правою обхопити офіціантку.

– Золотко, посидь біля мене, зіграй кілька номерів, принеси мені щастя.

Офіціанточка була вельми вродливою дівчиною, проте від Джоні не приховалося, що це холоднокровна пройда і ніяка не особистість, хоча й старалася нею бути. Вона обдарувала Ніно широкою посмішкою, але її думки захопив один із чорно-золотавих жетонів. «Якого біса вона сама не зіграє?» – подумав Джоні. Він пошкодував, що Ніно не підшукав собі за свої гроші чогось кращого.

Ніно дозволив офіціантці пограти на кількох його номерах декілька кругів, а тоді дав їй одного жетона і ляпаса по сідниці, спроваджуючи від столу. Джоні жестом попросив її принести коктейль. Це вона й зробила, але так, ніби грала найдраматичніший епізод із найдраматичнішого за всю історію кінофільму. Вона застосувала всі свої принади до славнозвісного Джоні Фонтане. Її очі блищали інтимним запрошенням, її хода з вихилясами була найсексуальнішою, яку тільки можна собі уявити, вуста ледь-ледь розтулені, ніби вона готова прикипіти ними до жаданого об’єкта її очевидної чуттєвості. Вона