Маріо Пьюзо - Хрещений батько

я почуваю прихильність, яка дорога мені. Я не дзвонив тобі, бо мені ніколи й на думку не спадало, що ти ще можеш цікавитися мною після всього, що сталося. Звичайно, я б міг довідатися, міг би вистежити тебе, але не хотів робити цього. А тепер я повідаю тобі таке, про що я не хотів би, щоб ти розповідала навіть своєму батькові. Якщо все буде гаразд, через п’ять років «родина» Корлеоне стане цілком законною. Для цього треба владнати деякі дуже складні справи. Але до того часу ти можеш стати й багатою вдовою. Чому ти мені потрібна? Тому, що я хочу тебе, хочу мати свою сім’ю. Я хочу мати дітей, бо вже час. І мені зовсім не хочеться, щоб вони відчували на собі такий вплив з мого боку, який чинив на мене мій батько. Я зовсім не хочу сказати, що він його чинив свідомо. Ні, зовсім не так. Він навіть ніколи не хотів, щоб я був причетний до «родинного діла». Хотів, щоб я став професором, або лікарем, чи ще кимось. Але справи обернулися не на краще, і мені довелося встряти в боротьбу за свою «родину». Я мусив боротися, бо люблю батька й захоплююся ним. Я ніколи не бачив людину, яка б заслуговувала на більшу повагу. Він був добрий чоловік, добрий батько і надійний друг для людей, яким не поталанило в житті. У нього є й інший бік, але це мене, як його сина, не обходить. Та все одно я не хочу, щоб така сама доля спіткала наших дітей. Я хочу, щоб вони перебували під твоїм впливом. Хай виростуть справжніми американськими дітьми, справжніми стовідсотковими американцями. Може, вони або їхні онуки вдадуться в політику. – Майкл посміхнувся. – Може, хтось із них стане президентом Сполучених Штатів. Чом би й не стати? Коли я проходив курс історії в Дартмутському коледжі, ми досліджували походження всіх президентів. Знаєш, у них були батьки й діди, яким просто поталанило, що їх не повісили. Але я подбаю, щоб мої діти були лікарями, музикантами або вчителями. Вони ніколи не вестимуть нашої «родинної справи». Бо поки вони досягнуть такого віку, я вже й сам її кину. І ми з тобою станемо завзятими членами якого-небудь заміського клуба й провадитимемо просте, спокійне життя заможних американців. Як тобі подобається така перспектива?

– Чудово, – відповіла Кей. – Але, здається, ти якось обминув ту частину, де про вдову.

– Це річ малоймовірна. Я просто згадав, щоб бути об’єктивним. – Майкл знову витер ніс хустинкою.

– Я не вірю, я просто не можу повірити, щоб ти був такою людиною, просто ти не такий, і квит, – сказала Кей. Її обличчя набуло спантеличеного вигляду. – Я просто не розумію, як це може бути.

– Що ж, більше я не даватиму тобі ніяких пояснень, – лагідно закінчив Майкл. – Знаєш, тобі взагалі немає чого сушити собі голову цими справами, вони не мають нічого спільного з тобою чи з нашим сімейним життям, якщо ми одружимося.

Кей похитала головою.

– Як ти можеш хотіти одружитися зі мною, як ти можеш натякати на те, що любиш мене, коли ти так ні разу й не вимовив цього слова, хоча щойно говорив, що любиш батька, а ні разу не сказав, що любиш мене, та й як би ти міг любити, коли ти настільки не довіряєш мені, що не хочеш розповідати про найважливіші речі у твоєму житті? Як ти можеш хотіти дружини, котрій не довіряєш? Твій батько довіряється твоїй матері. Я знаю це.

– Аякже, – погодився Майкл. – Але це не значить, що він їй розповідає про все, крім того, ти знаєш, що у нього є причини довіряти їй. Не тому, що вони побралися і вона його дружина. А тому, що вона народила йому чотирьох дітей за тих часів, коли їх виростити було нелегко. Вона доглядала й охороняла, коли його підстрелили. Вона вірила йому. Сорок років він був у неї на першому місці. Коли ти зробиш усе це для мене, і я тобі теж розкажу дещо таке, чого б ти, може, воліла й не чути.

– Ми повинні жити в оселі?

Майкл підтвердив.

– У нас з’явиться свій будинок. Буде непогано. Мої старі не настирливі. Житимемо, як нам до вподоби. Але, поки все налагодиться, мені треба жити в оселі.

– Бо жити поза нею тобі небезпечно? – запитала Кей. Вперше за весь час, що вона його знала, Майкл розсердився. Відчувалася холодна лють, якої він не виказав ні жестом, ні зміною голосу. Але крижаний холод віяв від нього, як сама смерть, і тоді Кей зрозуміла, що саме цей холод стане причиною, якщо вона змушена буде вирішити не виходити за нього заміж.

– Ти набралася цих дурниць із кіно та газет, – сказав Майкл. – У тебе хибні уявлення про мого батька й про «родину» Корлеоне. Я тобі дам останнє пояснення, але воно справді буде останнє. Мій батько – бізнесмен, який намагається забезпечити свою дружину, дітей і тих друзів, які можуть йому колись знадобитися в скруті. Він не визнає правил того суспільства, у якому ми живемо, бо ці правила прирекли б його на життя, не гідне людини його вдачі – людини надзвичайної енергії й сили волі. Ти повинна зрозуміти, що він вважає себе рівним усім великим людям, таким як президенти, прем’єр-міністри, члени Верховного Суду, губернатори штатів. Він не згоден жити за правилами, які встановили інші, правилами, що прирікають його на животіння. Його остаточна мета – увійти в це суспільство, але з певною силою, бо суспільство, по суті, не захищає тих своїх членів, що не мають власної сили. А доти він діє згідно з власним етичним кодексом, який вважає значно вищим від юридичних норм, що визначають поведінку суспільства.

Кей втупилась у нього, не ймучи віри.

– Але ж це безглуздо? А коли б усі думали так само? Як би взагалі могло існувати суспільство? Ми б повернулися до часів печерної людини. Майкле, невже ти справді віриш у те, що говориш?

Майкл засміявся.

– Я лише пояснюю тобі, у що вірить мій батько. Зрозумій лише, що він діє не безвідповідально, як можуть казати. Просто він не належить до суспільства, котрого не створював. Він не божевільний жахливий убивця з автоматом, як це тобі здається. Він по-своєму відповідальна людина.

– А у що віриш ти? – тихо запитала Кей.

Майкл стенув плечима і сказав:

– Я вірю у свою родину. Вірю в тебе й у сім’ю, яку ми, можливо, створимо. Я не хочу покладатися