Валерій Федорович Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1917

протилежним початковим задумам, концептуальному баченню мети революції. Із щирим болем В. Винниченко пізніше писав: «І скільки справді тої енергії, сил, завзяття, крови й життя ми вклали на те, щоб зробити… не свою державність, ворожу нашій нації, згубну для неї!

Кажучи по щирости, ми рішуче нічого не міняли в суті тої державности, що була за часів Тимчасового Правительства. Ні одної основи її ми не порушили. Ми тільки міняли національну форму її, — замісць синє-біло-червоного прапору ми вішали жовто-блакитний»[901].

Такий курс, на думку В. Винниченка, призводив до розколу, а потім і прірви між керівниками й рядовими учасниками українського руху. І навіть за кілька років після описуваних подій він не міг визнати тогочасну політичну лінію ані логічною, ані вмотивованою: «Ми цілком вірно доводили завсігди, що найбільшим ворогом нашого національного визволення були буржуазні кляси на Вкраїні. Отже, здається, повинно було би бути ясно, що поки на Україні лишиться панування буржуазних кляс, се-б-то буржуазного ладу, доти й наше повне національне визволення не можливе. І нашим завданням, коли ми вже тільки на національну справу звертали всю свою увагу, в інтересах хоча би тільки національного визволення треба було насамперед знищити панування буржуазного ладу на нашій землі, зруйнувати силу найбільш ворожих і чужих нашій національности кляс. Вся наша особлива історія, всі умовини нашого історичного розвитку вимагали цього від нас, це було необхідністю дальшого нашого визволення.

А ми що замість того? Підтримували, скріпляли, боронили панування цих кляс на Україні»[902].

Колишній голова української виконавчої влади підтверджує гіркі висновки аналізом положень як Третього Універсалу (державний контроль над промисловістю замість робітничого, недоторканність фінансового капіталу за відсутності будь-якої можливості сплачувати заробітну плату робітникам, незмінність судочинства тощо), так і супутних документів, особливо численних «роз'яснень» політики Ради у земельному питанні, покликаних не лише заспокоїти великих землевласників, а й скоригувати урочисто виголошену норму — скасування поміщицької власності на землю.

Звичайно, не всі історики в наступному поділяли вищенаведені підходи та оцінки П. Христюка і В. Винниченка. Навіть більше, багато хто висував їм звинувачення за написане, намагався посіяти недовіру до зроблених ними висновків. Не вдаючись тут у розбір їхніх поглядів (це вже предмет окремого розгляду), слід зазначити, що автори намагаються здебільшого віднайти (вгадати) причини, мотиви міркувань П. Христюка і В. Винниченка. Йдеться і про їхній політичний і фаховий непрофесіоналізм, і про надмірну емоційність, і про бажання за допомогою історичних праць примиритися з радянською владою, і про нерозуміння переваг традиційної демократії, яку тільки й треба було захищати від більшовиків, «брудних інстинктів черні» тощо. Не спростовуються лише аргументи ключових постатей і перших істориків Української революції і серед них — згадані вище. Таких спроб просто немає, оскільки зробити це скільки-небудь переконливо взагалі неможливо.

Начебто передбачаючи саме такий сценарій майбутнього розвитку подій, прийомів «критики» наступників, В. Винниченко (почасти й П. Христюк) уже в своїх творах показали марність подібних зусиль, їхню елементарну непорядність. Не дивно, що й з цього приводу пізніші автори не вступають у полеміку з першими істориками Української революції.

Сьогодні ж узагалі дедалі частіше згаданий аспект — вибір керівниками Української революції варіанта суспільно-політичного розвитку в жовтнево-листопадові дні 1917 р. — обминається, старанно затушовується.

Ігнорування ж цього аспекта історичного досвіду, безперечно корінної, ключової проблеми, не можна розцінювати інакше, як серйозну ваду на шляху досягнення наукової істини.

Підсумовуючи вищевикладене, можна з певністю твердити таке.

З перших же днів Українська революція намагалась знайти власний шлях розв'язання нагальних суспільних проблем. У конкретних обставинах багатовекторного загальноросійського революційного процесу вона опинилася між двома крайніми полюсами, уособлюваними Тимчасовим урядом і більшовиками. Невідворотно втягуючись у конфронтацію з першою силою, що прагнула не допустити скільки-небудь серйозних зрушень, у тому числі й у національній, державно-політичній сфері, основний виразник і чинник Української революції — Центральна Рада, сформована переважно з представників соціалістичних партій, займала лівішу, радикальнішу позицію.

Водночас український політичний провід намагався виразно дистанціюватися і від курсу більшовиків, допускаючи співпрацю з останніми в Україні лише на засадах широкої коаліції всіх демократичних сил, формування однорідно-соціалістичної влади, тобто, якщо називати речі власними іменами, розчинення представництва РСДРП(б) у загальній масі інших чинників суспільного, державотворчого процесу. В перспективі не виключалася й еволюція в бік більшовицької платформи, але такий варіант видавався надто абстрактним і неодмінно віддаленим.

Атмосфера ж революційної зливи дедалі захоплювала маси, що вже не могли і не хотіли терпіти невизначеності. А тому й можна зрозуміти прояви їхнього нетерпіння, бажання прискорити розв'язання пекучих проблем, особливо ж соціально-економічних. Вектор їхніх прагнень збігався з позиціями та діями більшовиків. Тому так нестримно поширювалась влада рад — процес, названий В. Леніним тріумфальною ходою соціалістичної революції. Не зустрічаючи перепон (за III Універсалом, УНР оголошувалась автономною складовою неіснуючої федерації, а якщо такої не було — тієї ж таки Росії, — в усякому разі мало хто був здатен їх розрізнити), загальна тенденція більшовизації Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, встановлення влади останніх і невідкладні практичні кроки до здійснення більшовицької програми (перемир'я на фронті, легітимне захоплення маєтностей і поділ землі, 8-годинний робочий день, націоналізація підприємств, робітничий контроль, рішучі заходи щодо локаутів, спекуляції тощо) досить стрімко залучали у сферу свого впливу й Україну.

За таких обставин вибір варіанта суспільно-політичного розвитку Української Народної Республіки — розважливе, обережне просування демократичним шляхом до соціалістичної перспективи і рішучий опір «червоногвардійській атаці на капітал» — сприймався як спроба зачепитись за вчорашній день, протиставити себе настійному велінню часу, зупинити природний історичний поступ.

Отже, вибір суспільно-політичної альтернативи, здійснений лідерами Української революції на відповідальному історичному рубежі, обіцяв неминуче ускладнення ситуації як усередині українського суспільства, так і в його відносинах з ближчим сусідом, невідворотні колізії з досить туманною перспективою, в усякому разі —з вельми ілюзорними сподіваннями на успіх[903].

Розділ VII. КОНФЛІКТ РЕВОЛЮЦІЙ: пошук виходу

Прийняття Українською Центральною Радою III Універсалу стало, безперечно, надзвичайно важливою, вершинною віхою в історії Української революції. Однак воно, водночас, знаменувало й початок таких надскладних далекосяжних процесів, які величезною мірою вплинули на всю долю нації, пошук нею свого місця серед інших спільнот, визначення власної суспільної ролі. Чи не найбільше це стосується проблеми федеративного переустрою Росії.

Її з'ясування, як гадається, залежить від відповідей на цілу низку питань, які умовно можуть бути поєднанні в три основні групи: 1) зумовленість планів Центральної Ради щодо федеративного переустрою Росії; 2) ступінь науково-політичної аргументації ініціативи; 3) оцінка наслідків спроби реалізації масштабної державницької концепції.

Ідея федеративного переустрою Росії в Універсалі є наскрізною,