Дені Дідро - Жак-фаталіст

має свого собаку. Міністр — собаку у короля, урядовець — у міністра, жінка — в чоловіка або чоловік у жінки. Коли пан примушує мене говорити, як мені хочеться мовчати, хоч справді це рідко буває, — казав далі Жак, — коли він примушує мене мовчати, як мені хочеться говорити, хоч зробити це дуже важко; коли він жадає від мене історію мого кохання, а мені більш до вподоби говорити про щось інше; коли я почав історію мого кохання, а він перебиває мене, — що я таке, як не свого пана собака? Слабкі люди — собаки дужих.

Пан. Але ж цю прихильність до тварин я помічаю, Жаку, не тільки серед простолюду. Я знаю великих паній, яких оточує ціла зграя псів, не кажучи вже про котів, папуг та пташок.

Жак. То на глум із самих себе та свого товариства. Вони нікого не люблять, ніхто їх не любить, і вони кидають собакам почуття, з яким не знають, що робити.

Маркіз Арсизький. Дивовижна річ — любити тварин і кидати своє серце собакам!

Пан. Того, що дають цим тваринам, вистачило б прохарчувати двох-трьох нещасних.

Жак. Тепер це вас не дивує?

Пан. Ні.

Маркіз Арсизький глянув на Жака й посміхнувся його думкам; потім сказав до його пана:

— У вас незвичайний слуга.

Пан. Слуга! Ви надто добрий: то я в нього слугою, і не пізніш як сьогодні вранці, він замалим не довів мені цього формально.

За балачкою добулися до ночівлі й замешкали спільно. Жаків пан з маркізом Арсизьким повечеряли вкупі. Жакові з юнаком подали окремо. Пан кількома словами змалював маркізові Жакову історію і фаталістичний лад його голови. Маркіз розказав про юнака, що з ним їхав. Він був колись промонтрійцем[264], але з чудної пригоди покинув монастир, і маркіз з рекомендації своїх друзів зробив його до кращих часів своїм секретарем. Жаків пан сказав:

— Це втішно.

Маркіз Арсизький. Що ж тут, по-вашому, втішного?

Пан. Я говорю про Жака. Ледве ми зайшли до корчми, з якої оце їдемо, Жак сказав мені тихо: «Придивіться, пане, до цього юнака, закладаюсь, що він ченцював».

Маркіз. Він угадав, і я знаю, з чого. Ви рано лягаєте спати?

Пан. Ні, не завжди, а цього вечора ще менше поспішаю, бо ж ми їхали тільки півдня.

Маркіз Арсизький. Якщо ви не маєте якогось кориснішого й приємнішого діла, я розкажу вам історію мого секретаря. Вона непересічна.

Пан. Охоче послухаю.

Чую вас, читачу, ви кажете мені: «А Жакове кохання?..» Гадаєте, мені воно не таке цікаве, як вам? Хіба ви забули, що Жак любить говорити, особливо про себе? Це — загальна манія людей його стану, манія, що підносить їх з упослідження, ставить на трибуну й обертає одразу на цікавих персонажів. Що притягує, по-вашому, народ на прилюдні страти? Жорстокість? Помиляєтесь, народ зовсім не жорстокий, якби його змога, він вирвав би з рук правосудця того нещасного, коло чийого ешафота він юрмиться. Він шукає на Гревському майдані[265] видовища, про яке зможе, повернувшись, розказати в передмісті. Йому байдуже, яке саме видовище, аби тільки він грав роль, зібрав сусідів, примусив слухати себе. Улаштуйте на бульварі веселе свято, і ви побачите стратний майдан порожнім. Народ жадібний до видовищ і збігається на них, бо йому втішно на них дивитися, а ще втішніш розповідати про них, повернувшись додому. Народ жахливий у своєму шаленстві, але воно недовготривале. Через самі свої злидні він зробився спочутливим. Він відвертає очі від огидного видовища, якого шукає, зворушується й вертається, плачучи… Усе, що розказую оце вам, читачу, я чув від Жака — признаюся в цьому, бо не люблю пишатися чужим розумом. Жак не визнавав ні назви «порок», ні назви «чеснота». Він твердив, що люди народжуються щасливими або нещасливими. Коли чув слова: «нагорода» й «кара», він знизував плечима. На його думку, нагорода — заохочення добрих, кара — залякування лихих. «Чи може воно бути інакше, — казав він, — коли немає свободи і доля наша написана на небі?» Він гадав, що людина іде до слави або до ганьби так само доконечно, як котиться з гори куля, що мала б самосвідомість, і коли б нам відоме було зчеплення причин та наслідків, які утворюють життя людини від першої хвилини її народження до її останнього зітхання, ми переконалися б, що все зроблене нею їй доконечно було зробити. Я не раз заперечував це, але марно. Справді, що відповісти тому, хто каже вам: «Яка б не була сума елементів, що з них я складаюся, я — єдиний; а одна-єдина причина має один лише наслідок. Я завжди був однією-єдиною причиною, отже, завжди мусив спричиняти лише один наслідок. Виходить, моє тривання є низка доконечних наслідків». Отак міркував Жак зі своїм капітаном. Відрізняти фізичний і духовний світ здавалося йому безглуздим. Капітан утовкмачив йому в голову всі ті погляди, що він сам почерпнув у Спінози й знав напам'ять. На підставі цієї системи можна було б уявити, що Жака ніщо не радувало й ніщо не журило. Проте це неправда. Він поводився приблизно так, як і ми з вами. Він дякував добродійникові, щоб той іще робив йому добро. Він гнівався на несправедливого, а коли йому зауважували, що він схожий тоді на собаку, який кусає кинутий на нього камінь, відказував: «Ні, ні, камінь, покусаний собакою, залишається таким, як був, а несправедливий від палиці змінюється». Часто він був непослідовний, як і ми з вами, і схильний забувати свої власні засади, за винятком деяких обставин, коли його філософія, очевидно, над ним панувала. Тоді він казав: «Це мусило бути, бо так написано на небі». Він намагався запобігти злу, був обачний, хоч дуже зневажав обачність. Коли нещастя все ж ставалося, він вертався до свого приспіву й цим розраджувався. Зрештою, він був людина добра, щира, чесна, відважна, віддана, вірна, дуже вперта, а ще більш — балакуча, і зажурена, як і ми з вами, з того, що почала історію свого кохання майже без ніякої надії закінчити її. Отож я раджу вам, читачу, скоритися своїй долі й за браком Жакового кохання погодитися на пригоди секретаря маркіза Арсизького. До того ж, бачу я, бідний Жак із широкою хусткою на шиї та дорожньою пляшкою, де замість колишнього доброго вина налито самого тільки відвару, кашляє, клене хазяйку, яку вони покинули, і її шампанське, а він цього не робив би, якби пам'ятав, що на небі написано все, навіть його нежить. Крім