Дені Дідро - Жак-фаталіст

того, читачу, завжди ті любовні оповідання; одне, два, три, чотири любовні оповідання я вам розказав; три-чотири любовні оповідання ви самі пригадуєте: забагато любовних оповідань. З другого боку, й то правда, що, пишучи для вас, треба або обійтись без вашої похвали, або догодити вам, а ви ж рішуче стоїте за любовні оповідання. Усі ваші повісті віршами й прозою — любовні оповідання. Майже всі ваші поеми, елегії, еклоги, ідилії, пісеньки, послання, комедії, опери — любовні оповідання. Майже все ваше малярство й скульптура — теж любовні оповідання. Відколи існуєте, ви живитесь самими тільки любовними оповіданнями, і вам це аж ніяк не обридає. Вас, чоловіки й жінки, великі й малі діти, тримають у цьому режимі й довго ще триматимуть, а вам і не обридне. Справді, це дивовижно. Мені хотілося б, щоб історія секретаря маркіза Арсизького теж була любовним оповіданням, але боюсь, що вона таким не буде і завдасть вам нудьги. Тим гірше для маркіза Арсизького, для Жакового пана, для вас, читачу, і для мене.

Находить хвилина, коли майже всі дівчата й хлопці впадають у меланхолію. їх мучить невиразна тривога, яка всюди сягає, а ніде не знаходить собі ніякого заспокоєння. Вони шукають самотності, плачуть, їх зворушує тиша монастирів, їх зваблює образ миру, що нібито панує в домах чернецтва. Вони приймають за поклик гласу Божого перші порухи темпераменту, що в них розвивається, і якраз, коли їх кличе природа, обіймають спосіб життя, противний заповітам природи. Помилка недовго триває. Слова природні яснішають: її пізнають, і ув'язнену істоту охоплює жаль, млость, запаморока, божевілля і розпач…

Такий вступ зробив маркіз Арсизький. Занудьгувавши світом на сімнадцятому році, Рішар (так звати мого секретаря) утік з батьківського дому й став за послушника у премонтрійців.

Пан. У премонтрійців? Це мене тішить. Вони білі, як лебеді, і їхній фундатор св. Норбер тільки одне поминув у своїх статутах…

Маркіз Арсизький. Визначити своїм ченцям, кому з ким у парі йти.

Пан. Якби в амурів не було звичаю ходити голими, вони прибралися б премонтрійцями. Дивна політика панує в цьому ордені. Вам дозволяють герцогиню, маркізу, графиню, жінку голови, радника, навіть фінансиста, але не міщанку. Хоч яка гарна буде купчиха, ви рідко побачите премонтрійця в її крамниці.

Маркіз Арсизький. Це саме казав мені й Рішар. Він узяв би постриг по двох роках послушництва, коли б цьому не противилися його батьки. Батько зажадав, щоб він повернувся додому, де матиме змогу перевірити своє покликання, додержуючи всіх правил монастирського життя протягом одного року, — цю угоду одна й друга сторона достоту виконали. Рік спроби минув перед очима всієї родини, і Рішар зажадав узяти постриг. Батько відповів йому: «Я дав вам рік на остаточне рішення, сподіваюсь, і ви не відмовите мені року на те саме. Я погоджуюсь тільки, щоб ви пробули цей час там, де вам до вподоби». До закінчення цього другого терміну абат ордену взяв його до себе. За цей проміжок часу його заплутали в одну з тих пригод, що трапляються лише по монастирях. На чолі одного з монастирів ордену стояв тоді надзвичайної вдачі настоятель, звали його отець Юдсон. З обличчя він був вельми цікавий — велике чоло, овальне лице, орлиний ніс, великі сині очі, чудові зуби, тонісінькі брови, на голові цілий ліс сивого волосся, що надавало його цікавому обличчю гідності; був розумний, знаючий, у поводженні й висловах якнайчемніший, любив лад і працю, але мав бурхливі пристрасті, нестримний нахил до втіх та жінок, доведений до останнього щабля хист до інтриг, розбещені звичаї й у своєму монастирі він тримався абсолютним деспотам. Коли йому дали той монастир під оруду, він був заражений неуцьким янсенізмом, науку в ньому проходили кепсько, світські справи були в безладді, релігійні обов'язки зійшли нанівець, Божу службу правили непристойно, у зайвих помешканнях жили розбещені пансіонери. Отець Юдсон янсеністів навернув чи усунув, сам узяв провід у науці, упорядкував світські справи, відновив чинність статуту, вигнав неподобних пансіонерів, запровадив у святих відправах правильність та добропристойність і зробив свою громаду одною зі зразкових. Але сам звільняв себе від суворості, якій підпорядковував інших; не такий він дурень був, щоб брати й на свою шию залізне ярмо, в якому тримав своїх підлеглих; тому вони перейнялись до отця Юдсона затаєним гнівом, що був від того ще палкішим та небезпечнішим. Кожен був йому ворог і шпик, кожен старався нишком прозирнути в темряву його поведінки, кожен провадив окремий список його прихованих бешкетів, кожен заповзявся занапастити його. Усякий крок його вистежувано, його інтриги були відомі, ледве тільки він починав снувати їх.

Абат ордену мав по сусідству з монастирем будинок. У ньому було двоє дверей — одні виходили на вулицю, другі—в монастир. Юдсон зламав у них замки. Абатське помешкання стало притулкам його нічних походеньок, а ліжко абатове — його втіх. Пізньої ночі він сам приводив тими дверима, що з вулиці, жінок усякого становища. Тут упоряджали вишукані вечері. Юдсон мав сповідальню й облещував у ній тих своїх спокутниць, що були цього варті. Серед його покутниць була одна цукерниця, що славилась у кварталі своїм кокетством та чарами. Юдсон, не маючи змоги бувати в неї, замкнув її у своєму сералі. Цей мов би викрад не обійшовся без того, щоб родичі та чоловік чогось не запідозриш. Вони зробили йому візит. Юдсон прийняв їх пригнічений. Коли добрі люди почали викладати йому свою печаль, ударив дзвін. Була шоста година ввечері. Юдсон велить їм замовкнути, скидає капелюха, підводиться, хреститься й каже чуло та проникливо: «Angelus domini nuntiavit Mariae!»[266]. I от, засоромившись своєї підозри, батько й брати цукерниці казали на сходах її чоловікові: «Сину, ви дурень… Брате, чи не сором вам? Щоб ото людина, яка каже Angelus, щоб ото святий!..»

Одного зимового вечора, коли він повертався до монастиря, на нього напалася одна з тих, що спокушають перехожих. Вона здалася йому гарною, він пішов за нею, та тільки ввійшов, наскочила варта. Така пригода іншого занапастила б, але Юдсон був людина з головою, і цей випадок зумів повернути так, що поліційний суддя поставився до нього прихильно, і він тільки здобув його протекцію. Коли його привели до судді, ось що сказав йому отець: «Мене звати Юдсон, я настоятель монастиря. Коли я вступив туди, у всьому був безлад. Не було ні науки, ні дисципліни, ні звичаїв. Духовне було занедбано, надмірні видатки загрожували монастиреві близькою руїною. Я все налагодив, але я — чоловік і