Дені Дідро - Жак-фаталіст

з нагоди цілком подібної суперечки й розголосився з кінця в кінець королівства, пан як крикне на слугу:

— Іди вниз!

А слуга й собі:

— Не піду!

— Ну бо, — мовила вона тоді до Жака, — дайте мені руку без зайвої балачки…

Жак скрикнув болісно:

— Виходить, мені на небі написано піти вниз!..

Хазяйка до Жака:

— На небі написано, щоб, найнявшись до пана, ходити вниз, угору, вперед і назад та на місці стояти і щоб ногам ніколи не було вільно переступати волю голови. Дайте ж мені руку і хай доконається мій наказ…

Жак дав хазяйці руку, але тільки переступили вони поріг кімнати, пан кинувся до Жака й поцілував його. Облишивши Жака, він поцілував хазяйку і, цілуючи їх обох, казав:

— На небі написано, щоб я ніколи не здихався цього типа і щоб, поки мого життя, він був моїм паном, а я його слугою…

Хазяйка докинула:

— І, скільки бачу, вам обом від того не зле.

Утихомиривши цю суперечку, як вона гадала першу, хоч то була вже сота такого ґатунку, і відновивши Жака на його посаді, хазяйка пішла за своїми справами, а пан сказав Жакові:

— Тепер, коли ми заспокоїлись і здатні розважливо міркувати, хіба ти не визнаєш…

Жак. Я визнаю, що, давши слово честі, треба додержувати його. І коли ми під словом честі пообіцяли нашому судді не вертатись до цієї справи, то не треба більше про неї говорити.

Пан. Твоя правда.

Жак. Але, не повертаючись до цієї справи, чи не змогли б ми запобігти сотні інших справ якоюсь розсудливою угодою?

Пан. Погоджуюсь.

Жак. Постановімо: 1) зважаючи на те, що мені на небі написано бути вам доконечним і що я розумію і знаю, що обійтися без мене ви не можете, я зловживатиму ці переваги всякого і кожного разу, коли трапиться така нагода.

Пан. Але, Жаку, ніколи нічого подібного не постановлялось.

Жак. Постановлялось чи ні, а так робилося споконвіку, робиться тепер і робитиметься, поки світу. Думаєте, що інші не силкувались ухилитися від цього наказу і що ви з усіх найспритніший? Викиньте з голови цю думку й підкоріться законові потреби, від якого не ваша змога звільнитися.

«Постановімо: 2) зважаючи на те, що Жак не може не знати свого впливу на пана й своєї влади над ним, як і пан не може не знати своєї слабкості й звільнитись від своєї поблажливості, мусить Жак бути зухвалий, а його пан задля спокою того не помічати. Усе це погоджено поза нашою свідомістю і стверджено на небі печаттю тої миті, як природа створила Жака та його пана. Ухвалено, щоб ви мали право, а я — річ. Якщо ви схочете противитись водінню природи, то буде тільки дурний клопіт.

Пан. Але в такому разі твоя доля краща за мою.

Жак. Хто це заперечує?

Пан. Але в такому разі мені лишається тільки стати на твоє місце, а тебе поставити на своє.

Жак. Знаєте, що тоді сталося б? Ви втратили б право, а вигоди не здобули б. Лишімось, як ми є, обом нам дуже добре, і вживімо решту нашого життя на те, щоб стати приказкою.

Пан. Якою приказкою?

Жак. Жак своїм паном керує. Ми будемо перші, про кого скажуть так, але казатимуть ще про тисячу інших, що важать більше за нас.

Пан. По-моєму, це жорстоко, дуже жорстоко.

Жак. Пане, любий пане, навіщо відбрикуватись від штрикала[263], яке тоді ще болючіше колотиме? Так оце умовлено поміж нами.

Пан. А що важить наша згода на доконечний закон?

Жак. Багато. Хіба, по-вашому, не корисно хоч раз виразно та ясно усвідомити, чого дотримуватися? Усі наші суперечки досі виникали лише через те, що ми ще не сказали сами собі як слід — ви, що зватиметесь моїм паном, а я — що буду вашим паном. А тепер порозумілися, надалі тільки треба відповідно поводитись.

Пан. Але звідки ти в біса дізнався про все це?

Жак. З великої книги. Ах, пане мій, хоч скільки обмірковуй, обмислюй та вивчай усі книги у світі, а будеш завжди тільки писарчуком, коли не прочитав великої книги.

По обіді сонце прояснилось. Дехто з подорожніх запевняв, що річку можна перебрести. Жак зійшов униз, його пан дуже щедро заплатив хазяйці. Коло воріт корчми чимало пасажирів, затриманих негодою, збирались у подальшу путь, серед них і Жак зі своїм паном та герой кумедного одруження зі своїм супутником. Пішоходці беруть свої ціпки й сакви; інші сідають у фургони та карети, верхівці вже на конях і п'ють прощальну склянку. Привітна хазяйка тримає пляшку в руці, подає склянки, наливає їх, не забуваючи й своєї; їй говорять люб'язні слова, вона відповідає ввічливо й весело. Підострожують коней, прощаються і рушають.

Трапилося так, що Жакові з його паном і маркізові Арсизькому з його подорожнім товаришем було по дорозі. Останній з цих чотирьох персонажів вам незнайомий. Йому від сили було років двадцять два — двадцять три. З обличчя видно було, що він несміливий, голову він трохи схиляв на ліве плече, був мовчазний, на світському звичаю не знався. Коли вклонявся, — згинав верхню частину тулуба, не поворухнувши ногами; сидячи, мав погану звичку брати поли своєї сукмани й перехрещувати їх на стегнах, тримати під полами руки й слухати розмову, майже заплющивши очі. Жак, запримітивши особливості його поведінки, шепнув панові на вухо:

— Закладаюся, що цей юнак ченцював.

— Чому це ти так вирішив, Жаку?

— Побачите.

Четверо подорожніх їхали гуртом, розмовляючи про дощ, годину, хазяйку, хазяїна, про сварку маркіза Арсизького через Ніколь. Голодна й нечепурна сучка раз у раз прибігала й терлася йому об панчохи. Він кілька разів марно відганяв її серветкою, а потім садонув її як слід ногою… І зразу розмова перекинулась на незвичайну жіночу прихильність до тварин. Кожен висловив про це свою думку. Пан звернувся до Жака:

— А ти що про це думаєш?

Жак спитав свого пана, чи не помічає той, що серед простолюду, не зважаючи на злидні й голод, кожен має собаку. Чи не помічає він, що всіх цих собак навчено якихось штук — служити, танцювати, приносити речі, стрибати за короля, за королеву, вдавати мертвого і таким вихованням зроблено найнещаснішими у світі тваринами. Із цього він виснував, що кожен хоче панувати над іншими, а що тварина стоїть у суспільстві безпосередньо нижче від останнього класу громадян, над якими панують усі інші класи, то ці громадяни беруть тварину, щоб теж над ким-небудь панувати.

— Отож, — сказав Жак, — кожен