Вільям Фолкнер - Світло в серпні

не знав «остаточної редакції», не знав внутрішньої заспокоєності — повсякчас маючи на оці людину в її боротьбі зі своєю долею, він ніколи не підмінював руху життя статикою, і думка його не втрачала контакту з реальною дійсністю, а чутливість до складності буття ніколи не притуплювалася. Розкутість та свободу генія він ставив понад бездоганною витонченістю таланту і часто йшов на ризик можливої поразки (і саме за цю рису високо цінував Томаса Вулфа, а Гемінґвеєві закидав надмірну обережність), бо вірив і твердив, що іншого «шляху до створення чогось справді вартісного — немає».

Сім десятиріч тому Джек Лондон в одній зі своїх статей посилався на дедалі швидший темп життя і виводив звідси «тенденцію до стислості» в сучасному письменстві: тритомний роман заступається однотомним, а однотомний — оповіданням, «речення стають простіші й коротші» і так далі. Що в цьому міркуванні була певна слушність — не підлягає сумніву: досить послатись хоча б на стиль Е. Гемінґвея, Острах перед фальшивою риторикою, образотворча скупість, динамізм зведених до мінімуму описів винесли Гемінґвея на гребінь світової літературної хвилі, породили сотні його наслідувачів. Але… поволі відходить у минуле полудень «Гемінґвеєвої ери в літературі», і все ясніше розуміється, що можна бути стилістичним епігоном Гемінґвея, але творчим продовжувачем — ні.

Прискорений рух людської історії у XX ст., висока нервова збудливість життя, оглушлива лавина інформації, що їй якось та треба давати раду, — для всього цього стислість як така занадто благенький відповідник у літературі. (Та й чи не занадто це полегшений підхід до літератури — вимагати від неї простоти, якої не дає нам саме сучасне життя?) Адже, зрештою, той-таки Гемінґвей змальовував американців переважно в Європі, як вільних чи невільних вигнанців із Штатів, позбавлених рідного ґрунту, а відтак і всеосяжної повноти найрозмаїтіших зв’язків із середовищем, — і цим виправдана, згрубша кажучи, надзвичайна стриманість його стилю. А Фолкнер? Його герої тисячами приводів припнуті до свого краю, до Америки, та ще й провінційної, де все переплелося: родинні стосунки, і расові, й соціальні, а суспільні катаклізми, традиції та переживання минулого. Виявляється, що багатогранна, аж до вигадливості, фраза Томаса Вулфа, Томаса Манна, Вільяма Фолкнера — чи й не сучасніша для нас супроти Гемінґвеєвої славнозвісної стислості і, либонь, перспективніша, оскільки можливостей її далеко не вичерпано.

Є письменники, які «спускаються вниз» до читача, які забезпечують собі популярність, подаючи читачеві «готовий до вживання» духовний харч, проціджений, розжований і мало не перетравлений; читати таких письменників — це прогулянка, може, з приємністю, але майже без моралі. Фолкнер задля цього занадто гордий і свідомий свого покликання. Він воліє, щоб читач піднявся до нього. «На сон грядущий» Фолкнера не читають. Але ж за ці наші зусилля він винагороджує нас відкриттям того, чого ні з яких наукових студій не спізнати, — він дає нам відчути дух і плоть Америки, її характер, її єство. Фолкнер заявляв: «Поетові дано право допомагати людині на тернистому її шляху, нагадувати їй про мужність, честь і гордощі, про милосердя, надію, співчуття і посвяту… Поет не повинен бути лише хронікером людини: голос його мусить бути підоймою, підтримкою, допомогою для неї, щоб вона вижила і перемогла».

Фолкнер уперто намагався сам перевіряти всі істини. Він міцно стояв на землі свого рідного краю і правду життя відкривав для себе, долаючи нетрі модерністських збурень літератури XX ст. і щедро послуговуючись здобутками великих реалістів ХІХ ст. Фолкнера не зломили непорозуміння, насмішки й опір обивательської провінційної Америки, в оточенні якої він жив і творив, бо ідеї його виходили, кінець кінцем, з «упертого, глибоко закоріненого народного ідеалу. В його голосі чути Америку, до якої можна ставитись не однаково, але в якій не помилишся і: „Зустрівшися, знатимеш, з ким маєш справу“» (Палієвський).

Важливе питання — взаємозалежності чи не всіх творів Йокнапатофського циклу. Будучи самостійні, вони все-таки пов’язані взаємно в той особливий спосіб, що не можна повністю оцінити кожен з них, якщо читати твір відрубно від інших. Навіть у перебігу дій, у розвитку фабули незрідка пропадають певні відтінки, коли їх не підкріплено в свідомості читача згадками й асоціаціями з інших творів. «кожна нова книжка (Фолкнера) наче сектор чи сегмент загальної ситуації, завжди наявної в голові автора», — пише в цьому зв’язку Малком Каулі.

Звичайно, сучасний світ насичений і перенасичений інформацією, і література XX ст. дає стільки видатних творів, що їх усіх жодному читачеві не охопити. Фолкнер має значну читацьку аудиторію в різних країнах, вплив його в різних літературах дедалі помітніший, але тільки ревні аматори художнього слова перечитують усі його 18 романів і близько сотні оповідань. Для широкого загалу Фолкнер (як і майже кожний письменник, хоч би й великий) з необхідності є і залишається автором лише «вибраних творів».

Звідси — проблема вибору. Щодо того, які твори Фолкнера найвартніші, думки дослідників разюче розбігаються. З огляду на різні критерії — соціальна чи расова проблемність, художнє новаторство, історизм — називають найрізноманітніші твори: «Крик і шал» (1929), «На смертному ложі» (1930), «Світло у серпні» (1932), «Авесаломе, Авесаломе!» (1936), «Зійди, Мойсею» (1942), трилогію про Сноупса, «Притчу» (1954), «Крадіїв», оповідань…

Хай би яких добрих намірів був сповнений читач, котрий хоче опанувати спадщину Фолкнера, постає питання: з чого починати? Тут знову-таки однозначної відповіді немає. Сам Фолкнер, коли його про це запитувано, раз називав «Сарторіса», іншим разом «Неподолані», ще іншим — «Порушника праху». Критики як на початок рекомендують ще й інших кілька романів (у тому числі «Крадіїв») або ж оповідання — безперечно, простіші композиційно та манерою викладу.

Проте рекомендації рекомендаціями, а практично ми почали знайомство з Фолкнером більш-менш з кінця. Лише «Старий», «Троянда для Емілі», «Провалля», «Смертельний вилаз», «Пенсильванський вокзал» та «І все буде чудово» хронологічно відносяться до найактивнішого творчого періоду Фолкнера — 1929–1936 років. Не всі ці твори — досягнення Фолкнера, але кращі з них дають уявлення про своєрідність його стилю і світобачення.

Повість «Старий» — це твір, де порівняно менше даються взнаки пересади Фолкнерового стилю: структурна аморфність чи надмірна розмаїченість мови. «Старий» — добре підтвердження тези дослідників про те, що Фолкнер найповніше виражає себе у невеличких за обсягом творах, коли твір народжується, так би мовити, єдиним творчим поривом, і де автор до самого кінця не випускає з ока загальної концепції, не дає розгулятися власній щедрій уяві.

Роман «Крадії» — чи не найлегший: хронологічний розвиток фабули майже безперебійний, стиль твору майстерно узгоджений зі змістом.

До того ж «Крадії» можуть правити для читача за найкращий вступ до