Влад Вірт - Хроніки Загрії: Туманний світ, Влад Вірт

— Рааль, — покликав я хлопця, — а як ми звідси будемо вибиратися?

Там, зовні, підстьобуваний бандою своргів, що наступали на п’яти, я не замислювався над цим. Та й перепона у вигляді  кількох тисяч шаргів, також не спонукала до подібних роздумів: у голові роїлася тільки одна думка, якби не загрузнути в усьому цьому місиві й добігти до входу. Але, що далі?

По суті, ми тепер нічим не відрізняємося від загнаної в кут миші. Скільки ще протримаються Ведмідь і Дангор? День, годину, хвилину, удар серця. Що ми будемо робити, якщо шарги або їхні старші сорильники — сворги, зараз з’являться в тунелі? Та вони нас двох просто зметуть.

— Знаєш, Тан, — трохи забарився з відповіддю Рааль. — Таки з Левордом ми пройшли багато через що й не раз вибиралися з вкрай небезпечних колотнеч. Хоча, зізнаюся — ця виглядає, куди гірше, ніж попередні. Але, якби не Леворд, я б уже давно годував щурів на міському смітнику, тож, хоч би як закінчився наш похід, мені нема про що шкодувати.

Я знову подивувався світосприйняттю людей, покликаних Левордом. Вони йому вдячні за кожен прожитий день, не марять про далеке диво, не жадають грошей, почестей і завжди готові до смерті. Битви в них у крові, вони шукають силу, але сила не панує над їхніми душами, не застилає пеленою розум. Усі разом вони просто ідеальні гвинтики, чуйно налагодженого Левордом механізму.

Щоправда, тепер у загоні є я, п’яте колесо воза, ложка дьогтю у діжці з медом і далі за списком. Хоча, можливо, усе навпаки — єдина розсудлива людина, здатна поглянути на проблему з іншого боку, так би мовити, не замиленим оком. 

А що, так і є, подумки єхидно посміхаюсь, головне, про це частіше собі коханому нагадувати.

Зі сторони проходу почувся тупіт ніг, який ставав дедалі гучнішим. Що ж, рано чи пізно це мало статися, не могли Ведмідь і Варлакс нескінченно утримувати прохід, здоровані не безсмертні.

Різко підскочивши, я вигукнув коротке, — Шарги! — і випустивши пазури, прийняв бойову стійку.