Євгеній Шульженко - Знайдені, Євгеній Шульженко

За декілька секунд, Руслан відчув, що ноги заніміли, він перестав ними махати та опустив вниз, розуміючи, що зараз почне тонути. Але в цей же момент, він відчув мул. Хлопець опустив ноги, відчуваючи опору. Він засміявся та почав розсовувати воду, даючи собі змогу вийти на берег. Він підняв голову та побачив оленя, що стояв біля входу в ліс. Він побачив рись, що сиділа та зацікавлено оглядала Руслана. Він побачив друзів, що вилізли на камінь та перелякано спостерігали за ним.

- Не чекали? – засміявся Руслан, відчуваючи неймовірне полегшення, - пішли звідси! – він зі злобою глянув на істот, - ви нам не потрібні, як і ваш клятий табір! Поверніть нас додому!

«Так і зробимо, - всміхнулась Аринка, - але не цього разу!». Рись встала на всі чотири лапи та глянула на дітей, що стояли поряд. «Софія, - спитала рись у дівчини, що перелякано округлила очі, - чому ти не рятуєш свою сестру?».

Тишу проміжного світу розірвав крик дівчини, від чогоСофійка застогнала, схопившись своїх вух. Вона почула крик Мар’яни. «Де вона?» - дівчинка почала махати головою в різні сторони, намагаючись зрозуміти, де саме її сестра. Вона не бачила її, але цей крик був наповнений білю

Софія не витримала та стрибнула вниз, на землю, побігла до лісу. Одразу, її накрила паніка, вона зрозуміла, що зробила неймовірно дурний вчинок. Швидко зупинилась та розвернулась до озера. Галявина була абсолютно пустою. Ні друзів, ні істот. Не було навіть Руслана, що тільки но виліз на берег, весь мокрий та вимотаний. «Де всі ділись?» - подумала Софія та знову почула крик сестри, який лунав саме з лісу, в тому місці, де був дуже крутий схил.

Не чекаючи більше ні хвилини, дівчина кинулась до схилу та почала дертись нагору. Земля забивалась під нігті, голки кололи руки. Все почало нити від болю, але вона не зупинялась. Треба врятувати Мар’яну, щоб не відбувалось з нею зараз. «Ми маємо повернутись додому, до батьків, друзів, знайомих» - Софія зосередилась на цій думці та стисла зуби.

Вона звернула увагу, що ніхто з друзів не кинувся на допомогу. Зупинилась, швидко глянула назад та побачила пусту галявину, з валуном та озером. Не було ні Лізи, ні Івана та Руслана. Не було істот. «Як таке може бути?» - Софія чортихнулась, але знову почула крик своєї сестри. Затремтіли ноги, відчула холодок, що пройшов по спині.  

Забувши про все, дівчина рушила вперед, вгору, до лісу. Лізти було важко, але вона не звертала увагу на ниючи м’язи, на серце, що майже вискочило з грудей. «Що вони зробили з Мар’яною?» - думки пульсували в голові. Софія падала, піднімалась знову, вона не збиралась зупинятись.

Хвилин через десять дівчина вилізла на гору та підскочила на ноги, оглядаючись. Крик Мар’яни повторився, він був протяжним, сповненим болю. Софія відчула сльози на очах та почала звати сестру. Чкурнула вперед, продираючись крізь кущі, оминаючи стовбури високих дерев.

Як тільки вона вискочила на відриту місцину, одразу побачила велетенське дерево. «Це певно той самий велетень дуб?» - подумала дівчина, подивившись вгору. Верхівки дерева не було видно, воно наче здіймалось до самого неба. «Що мені робити?» - руки дівчини тремтіли. Вона знову позвала сестру, але відповіді не почула.

Навколо все було сірим, не живим, лише сум піднімався, перекриваючи подих. Несподівано, дівчина почула нявкання, обернулась на звук, зрозумівши, що не має ніякої зброї. Софія нікого не побачила, але почала шукати поглядом якусь гілку. Будь-що може допомогти, якщо зараз на неї вискочить лісова кішка. Одразу, дівчина відчула, що мурахи побігли по рукам та ногам.

Крик Мар’яни почувся з однієї сторони, Софія зреагувала, розвернулась, та нікого не побачила. Знову крик сестри, але вже з іншої сторони. Дівчина відреагувала миттєво, але знову нікого не побачила. Далі стало ще гірше, адже Мар’яна почала кричати з різних сторін, одночасно, ще більш пронизливо. «Що коїться?» - злякалась Софія, стрибаючи на місці. Вона закрутилась як дзиґа, не розуміючи, куди має бігти, де шукати сестру.

Дівчина відчула як починає розколюватись голова, як все навколо втратило фокус. Ще трохи, вона просто втратить свідомість. Лише пульсація серця віддавалось в скринях. Вона впала на землю, підперлась руками. Важко дихаючи, відчуваючи чиюсь присутність та крики сестри з усіх сторін, вона заридала. Сіла на коліна та закрила руками обличчя. Вона плакала, не могла спинитись. Думки сотнями заполонили голову, їй стало важко дихати.

Софія спробувала перекричати Мар’яну, але крик був таким гучним, сповненим болем, що сили просто танули на очах. «Що мені робити? Як тебе врятувати, сестро?» - промайнуло в голові. Дівчина відчула, що її нудить, вона почала хапати ротом повітря.

Несподівано, всі крики зникли. Стало так тихо, що навіть в вухах задзвеніло. Софія вирівняла дихання та швидко витерла сльози. Вона почала розглядати все навколо та натрапила поглядом на рись, що сиділа та дивилась на неї, зацікавлено похиливши голову в сторону. Софія не відривала погляд від хижака, але та навіть не планувала нападати. Дівчина почала шукати гулку чи камінь, але нічого не кинулось в очі.

«Не потрібно, - почула дівчина голос в голові, - тобі не потрібно захищатись від мене, - хижак помовчав, - я не хочу завдавати тобі шкоду».

«Де моя сестра? – у відповідь подумала Софія, не взмозі вимовити ні слова, - відпусти її».

«Твоя сестра можливо в безпеці, - голос всміхнувся, - але ти маєш йти з нами до табору».

«Я зроблю все, що ти скажеш, - погодилась Софія, - головне, не робіть боляче Мар’яні».