Олександр Міхед - Понтиїзм. Казки кінця світу

світ. Якісь затрималися в межичассі, бо ще не час було з’являтися до людей, ще не час було вдавати, що вони щось винайшли у муках творчості.

Шматки полотна розлетілися по всіх куточках землі. Полотно вже не було єдиним цілим. І ці нещастя та біди навчили розуму шматки. До того кожен із них не міг і помислити, лише проблиски якихось думок складали спільний розум.

Кому не пощастило найбільше — пішли на ганчірки для прибирання та боролися з брудом.

Хто був метикуватішим і кому трохи підсобили родичі, ставав одягом. Це був водночас один із найкоротших і найприємніших життєвих шляхів — шляхетно бути на виду, стираючись на порох, і часом скиглити від туги й болю, коли мурахи й міль добиралися до старих, уже нікому не потрібних одежин. Хоча найчастіше опинялися вони на кухні, серед іншого ганчір’я.

Патріоти і самозакохані красунчики ставали прапорами.

Самовіддані альтруїсти йшли на бинти та уявляли себе дамбами, що зупиняють потоки людської крові.

Хтось ховався під мантіями, хтось задихався в черевиках, хтось дбайливо обгортав новонароджених, а хтось ставав мундиром і розривався від болю й туги, що не може стати бронею, аби захистити хлопчаків від куль та багнетів.

Але були ще й ті, хто поклав усе своє існування на те, щоб стати знову повними, суцільними полотнами.

Такі ставали фіранками.

* * *

Фіранки знуджено висіли в будинках, задихалися від пилу і нечутно зітхали в тузі за своєю другою половиною. Зазвичай вона, друга половина, була так само поруч, криво повішена невмілими руками дітлахів, руками, що швидко німіли і затікали від повішення.

Фіранки переглядалися, підморгували одна одній. І мріяли про місячну ніч, або щоб сусіди з будинку навпроти увімкнули яскраве світло, або щоб настала вічна ніч… або… або… У цих мріях фіранки проводили довгі дні і надвечір’я, відчуваючи присутність коханих, одначе не маючи нагоди до них дотягнутись і доторкнутися.

І коли видавалася місячна ніч, люди вимикали нарешті телевізор і швидко покохавшись, вкладалися спати, фіранки завмирали та боялися поворухнутися. Вони вичікували.

І ось нарешті майже автоматично, перебуваючи вже у напівсні, роздратована і стомлена від перемикання каналів рука того, хто майже заснув, закривала фіранки… і тоді приходило щастя. Фіранки раділи, обіймалися, перепліталися, намагаючись стати єдиним цілим, повною структурою, що відчуває повноту щастя. Обійнявшись і відвернувшись від поснулих людей, вони милувалися романтичним місячним сяйвом, розглядали ледь помітні зірки, вигадували історії про фіранки в літаках, чиє мерехтіння час від часу зблискувало в мороці.

Фіранкам не потрібні слова.

Вони — єдине ціле.

Їм, як і всім закоханим, потрібен тільки час.

Хоч і його замало.

* * *

Земля ліниво перевертається з боку на бік і за ночами настають ранки.

Фіранки готуються до нових ран і розривів на своїх суцільностях. І в такі хвилини вони намагаються хоч якось помститися жорстоким людям і несправедливому світу — вони згадують свої німі розмови, які бувають лише в особливо темні, безпросвітні, глухі ночі:

— Я ніколи не бачила людей у тому світі.

— У тому світі?

— Ну, в тому, де ми були раніше. Тоді. Пригадуєш?

— Вже пригадав. А їх щось не можу пригадати.

— Їх не було там.

— І нас з тобою не було.

— Ми були.

— Але ми не були з тобою разом.

— Були МИ. Ми всі.

— А нас із тобою не було.

— Думаєш, у людей є такий світ?

— Чи, може, був такий світ?

— Чи, може, буде? Колись…

— Хочеш сказати, вони в нього потрапляють після смерті?..

— … і зустрічають всіх близьких і рідних, з якими відчувають повноту єднання.

— Або вони живуть у такому світі до народження…

— Як ідеї самих себе?

— Як вони кажуть: «Тебе ще і в проєкті не було».

— А може, цей світ і є їхнім ідейним світом?

— Цей світ?

— Так.

— Ти жартуєш. Вони не знають тут, що таке повнота.

— Так.

— Їм боляче постійно. І самотньо.

— Так.

— Вони брешуть. Вбивають…

— Так. Але ж вони шукають…

— Шукають?

— Шукають другу половинку. Хоч би якою вона була.

— Хоч би чим вона була…

— Іди до мене.

— Дай я тебе обійму.

— Поцілуй мене.

— Ти моя єдина.

— Твоя друга і єдина половинка.

— Люблю тебе.

— Трахни мене.

— …

Реклама

Ви хочете щось купити. Але ви навіть не здогадуєтеся, що саме це буде.

Заходите до супермаркету. Всі товари вишикувано рядами пузатих слоїків і яскравих упаковок. Часом здається, що добираються вони за кольорами, аби гарно виглядали поруч. Ніби інсталяції сучасних митців, що комбінують гівно із золотом, або релігію з медициною, віднаходячи красу в медичних інструментах чи безконечних рядах медичних препаратів.

Ви підходите до полички з товарами. Ваш знерухомлений погляд бачить лише ті товари, що перебувають на рівні очей. Ні вище. Ні нижче. Лише яскрава їстівна ціль перед вами.

Ви вже купили кілька слоїків чи упаковок якогось непотребу, що займатиме місце в холодильнику, доки не вкриється цвіллю. Але ви все одно рухаєтеся далі. Туди, звідки долітає затишний духмяний запах свіжої перепічки. Згадується покійна мама з її домашніми магічними експериментами в духовці. Згадуються теплі миті. І ви вже готові вибрати якусь особливо засмажену булку, заплативши таким чином за кілька секунд щасливих спогадів.

Намагаючись особливо не зважати на важкість кошика з великою кількістю непотребу в ваших руках, все одно рухаєтесь далі.

Раптом око, як детектор, налаштований на віднаходження знижок-акцій-лохотронів, вихоплює напис: «Суперакція!». Ноги мимоволі повертають туди. До кілограмової пачки прального порошку скотчем ледь причеплено одну прокладку, таку пошарпану, ніби попередня власниця намагалась її випрати і здати у секонд-хенд. Ну, або секонд-кант.

— Ну от, нашо мені поюзана прокладка? Шо, нормального нічо не могли придумать? — думає голова, а руки вже тягнуться.

— Все, на цьому, вже точно все, — знову вмикається голова, і ви рушаєте в бік каси. По дорозі трапляється дівчина, яка, на щастя, тільки починає свій робочий день і ще має сили говорити з вами. Дівчинка розповідає вам про «мега-еко-акцію дегустування делікатесних еко-ковбас-без-гмо-і-домішок-туалетного-паперу». Раптом вона додає:

— Підтримайте наші війська. Будьте справжнім патріотом, вживайте тільки вітчизняний товар.

Ви розгублено позиркуєте на неї, знесилені важким кошиком і почуваючись, як знесилене маля, якому казали, що Діда Мороза не існує. А він бачив, як до них у хату ломився