Олександр Міхед - Понтиїзм. Казки кінця світу

На плакатах було написано: «ВИБЛІ вітають ВЕРНИГОРУ!», «ВЕРНИГОРА-МИ-ВИБЛІ!», «ВИБЛІ з ТОБОЮ!» У цих словах чаїлись і млість, і бажання, і стогін, і стукотіння дівочих сердець, юних жительок селища Виблі.

Приїзд Вернигори відкладався. Передавали якісь непевні новини про перестрілки і засідки. Вичахав святковий куліш. Черствіли короваї. Дубіли жителі. Потроху згасали вогники в очах. П’янички з надією позирали в бік невідомого солдата, зі сподіванням на причастя, розбавлене чимось пальним.

На склепаній нашвидкуруч сцені виступали активісти, розповідали про життєвий шлях героя, намагалися продати задешево каталоги з переліком усіх товарів торговельної марки «Вернигора».

Активісти закликали до боротьби за незалежність. Вогонь, що запалає тут, у Виблях, охопить згодом усю країну.

Нарешті, з першим присмерком почулося гарчання колони вінтажних горбатих автобусів. Вони зупинилися просто біля сцени, задавивши кілька курок і переполохавши всіх собак-брехунів по селу. З автобусів висипав натовп озброєних людей, затягнутих у все чорне і з автоматами в руках. Останнім до здивованого натовпу вийшов Вернигора, вбраний не як завжди, не в національний костюм. Був увесь у чорному. Але ніхто не сумнівався, що це був він, герой війни. Остап Вернигора з автоматом у руках.

За повної тиші він піднявся на сцену. У зніяковілих селян повилітали з голови всі привітання, дівчата сором’язливо ховали за спинами плакати, та й старі розуміли, що і хліб-сіль зараз якось не тойво.

Вернигора стояв на сцені і холодним поглядом обстрілював людей:

— Для вас уся війна — це національна сорочка і давно забутий патріотизм. Для вас революція — це балаган, і карнавал. Війна — це жорстока реальність. Наш час настав. Реальність насправді ще страшніша, ніж брехливі репортажі телебачення. Не можна лишатися осторонь, коли окупанти знищують нашу незалежність, — його голос могутнішав і летів далі селом, — науку історії ми добре пам’ятаємо. Треба виступати їм назустріч. Час звернути цю гору! Час показати, панове, хто пан на цій землі. Що ми воістину незалежні!

Останні слова накрила хвиля схвальних вигуків. Молодь повитягала плакати, старі — хустинки, щоб витерти неочікувані сльози.

Вернигора не звертав уваги на галасування довкруги. Холодним поглядом, як косаркою, він прозирав натовп.

— Тепер усі вишикуйтесь у ряд. Мерщій! Сьогодні ми їдемо визволяти столицю від окупантів. Що вам не сказали по телебаченню, так це те, що вона вже давно захоплена ворогом і охоплена вогнем. Нам потрібні справжні, а не іграшкові герої! Нам потрібні люди, готові померти за ідею! Нам потрібні ви!!!

Натовп уже не так рішуче підтримував Вернигору, але той не послабляв натиску:

— Браття! Місць в автобусах замало для всіх. Всім не вистачить. Але нам потрібні тільки найвідважніші серед вас!

Вернигора зробив паузу і додав:

— Зробіть крок, хто готовий зараз їхати в столицю і боротися за нашу незалежність!

Натовп, як шеренга натренованих солдатів, рушив єдиним спільним кроком, пробудивши якісь давно, здавалось би забуті, інстинкти покори.

— Зробіть іще крок, хто готовий вбивати за незалежність нашої країни!

Змія натовпу трохи порідшала, ніби скинула стару шкіру, що заважала жити.

— Наш час настав! Зробіть останній крок, хто готовий померти за нашу свободу!

Останні слова перекрило оглушливе гарчання автоматів, які розстрілювали тих, хто наважився зробити останній крок.

— Тих, хто був готовий убивати, на хер в карцер на допрос, — діловито скомандував Яків Петрович автоматникам, — а всіх решту в підвали для дальшого розслідування. Незалежні... Тьху, бля. Всьо, по коням, рєбята. Цирк кончівся.

Фіранки

Кожен знає свою долю.

Хоч і вдає, що йому байдуже, чи каже, що доля сліпа, і життя не має жодного сенсу.

Але він є.

І в усіх він однаковий: туга неповноти, ось що рухає нами.

Доля кожного — шукати свою другу половину. Легенди про істот, які були єдиним цілим, а тоді роз’єдналися, не дають спокою нам усе життя. Людина йде по життю, оточена своїми віддзеркаленнями, проєкціями, відблисками власних пошуків. І все життя перетворюється на вузький коридор кімнати сміху з кривими дзеркалами.

У кожного своя половинка. Хтось докладає хисту і фантазії, покладаючи все життя на заповнення неповноти. Він набиває цю пустку кар’єрою, соціальними мережами, сайтами знайомств, порноресурсами, фітнесом, алкоголем, секс-шопами, колекціонуванням різного мотлоху, писанням літератури та іншою сублімацією, що мала би заповнювати порожнечу.

Точно ніхто не знає, але кажуть, що ті, хто фанатично сублімують, все одно хотіли би бути схожими на тих наївних простаків, які поклали життя на дурниці, типу кохання і родини.

Але трапляються і щасливі приклади.

Існують вони тільки в переказах, казках, серіалах і п’ятничних мелодрамах.

Одначе по всьому світу щодня, щомиті насправді трапляються такі щасливі історії. Варто тільки пильніше придивитися.

Зазвичай ці історії мають свій графік, або розпорядок.

Приміром, мости.

Їх розводять.

Розведені, силоміць розлучені половинки тягнуться одна до одної. Мости, як ніхто інший, знають ціну нещасливого кохання і жертв, що їх приносять молоді люди, розчаровані в житті та його неповноті.

Але наша історія не про них.

* * *

Щоби розказати історію цього кохання, знову доведеться починати звіддаля. З того, як влаштовано цей світ… Гаразд, гаразд, вірю, ніхто точно цього не знає. Але в цій казці все чітко і зрозуміло. Отже.

Деякі речі, які існують у цьому світі, не належать цьому світові. Як кажуть, не від світу цього. Бо мають вони позатутешнє походження. Зі світу, що його зазвичай називають світом ідей, насправді походить багато речей. І в тому горішньому світі ідей існують неідеальні речі, або невтілені ідеї. Там живуть цілості — об’єкти і структури, вдоволені своєю повнотою. Вони ідеальні, як вагітна жінка, наповнена по вінця новим життям і осяжним сенсом свого буття.

Структури того світу ламаються, б’ються на шматки. Розбиті, вже не ідеальні, вони опиняються на смітнику — поламана і надщерблена ідеальність потрапляє до нашого світу. І часом може сприйматись як геніальний винахід, найвище благо і т.д. Важливо, що ось саме цей перехід ідейного, повного у наш світ і нагадує болючу істерику новонародженого маляти.

Колись у вищому світі були величезні полотна тканини. Вони переливалися всіма кольорами — в них було закладено ідею будь-якої тканини, будь-якого відтінку. Ці ідеальні полотна тяглися безконечними гобеленами та були водночас і землею, і травою, і небом, і повітрям. Вони повнилися, як вітрила всесвітнього корабля.

Але час і злі чари заздрісників, що суть одне, зробили своє. Полотно трухлявіло, тьмяніло. І розірвалося на маленькі клапті. Ганчірками вони падали на смітник, у якому ми живемо. Гидливі погляди ідейних структур зверхньо проводжали їх.

Шматки полотна різнокольоровим снігопадом переходили зі світу в