Джон Мільтон - Утрачений рай, Джон Мільтон

й мовив:

«Ти – хто і звідки, чудисько огидне?

Чого наважилося тут маячить?

Як смієш загороджувати шлях

До брам он тих? Знай: я крізь них пройду,

Твойого дозволу не поспитавши.

Геть із дороги, виродку пекельний!

А то переконаєшся надалі,

Що нині над мерзенним вашим кодлом

Запанували ми – Небесні Сили».

На те у відповідь почувся рик:

«Зрадливий Ангеле, так оце ти

На Небесах порушив мир і Віру?

Се ти в гордині бунтівничій звабив

Третину найосяйніших Небес

Супроти Господа? Чи не за те

Од Бога вас отвержено навіки

Й роковано на муки? Ти ще смієш

Себе небесним духом величать?

Раб Пекла, ти ще хочеш зневажати

Мене?! Затям собі: я – Пекла Цар

І владар твій. Іди-но на покуту,

Лихий палію й погорільцю Неба,

Скоріш вимахуй-но крильми від брам,

Покіль із Скорпіонів батогами

Тебе не одшмагав я. Покорись!

А ні – торкну Косою, і завмреш».

Так ревучи, Страховисько бридке

Загрозливо зросло вдесятикрат

І стало ще жахливішим. Диявол

Із гніву та образи спалахнув,

Немов огненно-крижана комета,

Що в небі Півночі мете хвостом

І шле на Землю моровиці й війни.

Два супротивники постали врівень

Один навпроти одного. От-от

Удар несхибний зблисне. Вже чорніють

Обоє, наче дві грозові хмари,

Набряклі громом над Каспійським морем;

Клубочиться громаддя на громаддя,

А сурми смерчеві звіщають про

Двобій. Вже Пекло огорнула тьма:

Зустріти гідного Врага сим двом

Дано ще буде раз в усіх віках…

Якби вони зійшлись у поєдинку,

Відлуння довго ще гуло б у Пеклі…

Цього не сталось. Одчайдушний крик

Зміїстої Вратарки їх розняв:

«Батьку мій! На кого ти здіймаєш руку?!

Се твій єдиний Син! Мій Сину!

Яке шаленство довело тебе

Косою в Батька цілить на зловтіху

Тиранові, що власну примху й лють

Зве справедливістю і хоче знищить

Обох вас?!» Крик її заціпенив

І Марище жахне, і Сатану.

Той обернувсь до неї: «Ти про що?

Коли мою відвести хочеш руку

Від нього та від себе, говори:

Хто ти така, двоїста? Чом мене,

Уперше вбачивши, назвала батьком?

Чого ти Сином звеш се потороччя?

Я вас, огидні чудиська, не знаю».

Йому пекельна Ключниця: «Невже

Забув мене?! Вже я тобі не мила?

Не люба? А колись на Небесах

Удвох витали ми у високостях.

У сонмі світлосяйних серафимів

Намислювали разом потаємно

Зухвале повстання проти Царя

Небесного. Згадай: тоді тебе

Вразив раптовий біль. В очах померкло,

І пронизало голову вогнем.

В нестримному палючому пориві

Від голови твоєї віддалилась

Я – богосвітла і на тебе схожа.

Озброєна небесною красою,

Пішла між ангели, а їх пойняв

Нестямний жах. Та не надовго – згодом

Для них я стала моторошно-звабна,

Й вони дали мені ім’я ГРІХОВНІСТЬ.

Ласкава, ніжна, чула – багатьох

На Небі полонила я; найбільш

Тебе, мій батьку. Ти в мені узрів

Свою подобу, вмістище жадань

Найсокровенніших. Тож ми удвох

Кохались радісно-таємно, поки

Плід нашого кохання в мене в лоні

Почав рости, тяжкий. Тоді війна

Роздерла грізно Небеса, і впали

(Бо не могли не впасти) наші стяги.

Всепереможний Ворог з Емпіреїв

Гнав нас, розгромлених, все далі й далі,

Все глибше й глибше в прірву – аж сюди.

Тут кинуто мені до рук ключі

Від брам ось цих, і прогримів наказ

Нікого відсіля не випускать.

Сиділа я, зажурена, сумна,

Та не одна: зсудомлену утробу,

Запліднену тобою, розірвало,

Завдаючи пекельних мук, ось це

Гріховности поріддя зле. Воно,

Мене напівпотворою лишивши,

Родилося і підняло косу —

Все нищити. Я закричала: «СМЕРТЬ!»

І Пекло пронизав холодний дрож,

Й відлуння скрикнуло стократно: «СМЕРТЬ!»

Побігла я. За мною навздогін

Розпалене не люттю, а жагою

Воно… Знесилену мене схопило,

Долаючи у гвалтівних обіймах,

І вдовольнивши кровозмісну хіть,

Навічно прокляло мене зачаттям

Сих Псів, що безперервно тут гарчать

І розверзають лоно це, щоб знову

Народжуватися і знову жерти

Утробу матірню, що їх сплодила;

І кодло це нацьковує на мене

Мій син і ворог лютий – РОЗПАД – СМЕРТЬ.

Він ладен був би порішити й Матір,

Коли б не знав, що по моєму сконі

Прийде кінець йому, бо я, Гріховність, —

Його пожива. Так веліла Доля.

Ти стережись його коси

І на гартовану на Небі зброю

Не надійся, бо та коса смертельна,

Крім Усевишнього, вражає всіх».

Почувши оповідь її, Диявол,

Лукаво-ніжний, лагідно почав:

«Що ж, Доню, раз мене зовеш ти Батьком,

Ще й показала Сина – вічний спомин

Про наші любощі солодкі в Небі,

Їх гірко згадувать по перемінах

Сумних, непередбачених, жорстоких,

Що потім трапилися… Тільки знайте:

Із дому болю й чорної скорботи

Я визволю і вас, і незліченних

Небесних духів, що в борні за правду

Упали. Я в Незвідане іду

Один за всіх. Переступлю Безодню

Й неміряні простори порожнечі

Та відшукаю заповітний Світ,

Новоутворений під Небесами.

У Світі тім блаженствують істоти,

Вирощувані на заміну нам

Оподаль від Небес, щоб запобігти

Бунтарству в переповнених Висотах,

Чи, може, інший намір потайний

Приховано ревниво? Поспішу

Дізнатися. А потім – повернусь

Забрати вас в той Світ, аби на волі

Незримі крила в ніжному повітрі

Розпростирали, маючи за здобич

Усе навкруг. Отам-то буде учта

Розкішна Синові й тобі!» Замовк.

Його приємно чуть було обом:

Смерть-Розпад шкірився в страшній посмішці

І плямкав пащею, зачувши розкіш

Бенкетувань. Зраділа невимовно

Й Гріховність, бо Дияволу в догоду

Сказала так: «По праву та велінню

Небесного Владики, на замку

Тримаю Пекло я. Наш