Джон Мільтон - Утрачений рай, Джон Мільтон

Син не дав би

Взять брами силою: його Коса,

Несхиблива, долає все живе,

Але чому виконувати маєм

Накази Найверховнішого – Того,

Хто нас ненавидить?! То Він штовхнув

В Тартар осей гидкий на підлу службу

Мене – народжену на Небесах

Улюбленицю ангелів – на муки

Пекельні серед рику сих потвор,

Що з лона мого вийшовши, жеруть

Жіночі нутрощі мої криваві.

А ти, що дарував мені життя,

Хіба не Повелитель мій? З тобою

Піду у благодать Нового Світу.

Там будем княжити – його Владики

У найсолодших пестощах у парі».

Сказавши, з пояса зняла фатальний

Ключ – горя нашого сумне знаряддя —

І подалась до брам, зміїнохвоста.

Там велетенську підняла заслону,

Що лиш Гріховності одній приступна,

І вставила багатозубий ключ

І, повернувши в отворі, зняла

Усі крицеві защіпки й запори.

Відтак зі скреготом, скрипінням, хруском

Та грюкотом громоподібним брами

Відкрились, і луни надривний крик

Сконав – Гріховність відчинила брами

І знову зачинити їх не зможе.

Широко на вихід; ціле військо

На конях, з колісницями могло б

Ураз проїхати крізь нього вільно…

У вихід полум’я червоне й дим

За межі Пекла вирвались. А там

Безмежна неозора глибочінь,

Немов одвічний сивий Океан,

Буруниться без контурів і форм,

Не знавши міри простору і часу.

Там-бо прадавня Ніч і древній Хаос —

Батьки не створеної ще Природи

В Анархії розвихреній царять.

Там, наче лицарі непримиренні,

Стикаються в суперництві і чварах.

Жарке й холодне, мокре і сухе;

І з кожним міріади вояків —

Первинних атомів під прапорами

Своїх панів: ті – лагідні, ті – гострі,

Ті – легко збройні, ті – тяжкі. Їх безліч,

Немов піщин в пустелях африканських,

Що їх підхоплюють вітри навальні

В свої походи. Той, у кого більше,

На мить стає звитяжцем. Судія

Над ними – Хаос. Суд його неправий

Стоїть на тому, що сприяє чварам,

А Хаосу пильнує Випадковість

Та править геть усім. Туди, в бездонну

Утробу, що породжує світи

І стане їх могилою колись,

Де ще нема повітря, ні вогню,

Ні суші, ні морів – є лиш вагітність

Напруженої суміші, що жде

Творцевого наказу піраньям тьми:

«Формуйтесь! Станьте світлом!» – в ту безодню

Дивився з краю Пекла Сатана

І важився на мандри в Невідоме,

Безкрає, клекотливе та ревуче —

Якщо ми порівняємо велике

З малим – немов Беллона, що штурмує

Міста, аби з лиця Землі їх стерти;

Чи як розколота небесна твердь;

Або коли збунтовані стихії

Зламають вісь Земну й Планета наша

Спіткнеться… і впаде. А Сатана

Широким помахом гігантських крил

Од Пекла відірвавсь і в хмарі диму

Повис; а потім вище, вище й вище

На хмарі, ніби у сідлі, помчав

Безстрашно. Вмить розвіялася хмара —

Розверзлась абсолютна порожнеча,

І – крила без опори – провалився

На сотні тисяч гін і так би падав

Ще й дотепер, коли б то випадково

Під ним не вибухла зустрічна хмара,

Наповнена селітрою й вогнем,

І кинуло його ще вище вгору.

А потім вибух згас в драговині

Гігантській – ані море, ані суша, —

Неначе в Лівії затока Сиртис.

Відтіль загрузлий Демон вибирався

Та веслував руками – мов Грифон,

Що у північних болотистих пущах

Пустошить селища Аримаспійців,

Котрі у нього викрали скарби.

Так недоступний Сатана долає

Стрімке й грузьке, твердінь і порожнечу.

Він тоне І пливе, повзе й бреде,

Пірнає головою, б’є крилом,

Спинається на ноги, ранить руки

І, розпростерши крила, знов летить.

Нарешті чує вереск і гармидер,

Що нароста оглушливо з Безодні,

Й туди скеровує безстрашно путь,

Надіючись знайти Царя чи Духа

Нестворених світів, що там витає,

І розпитати: де ж границю тьми

Торкає світле? Перед Сатаною

Постав високий Трон. На ньому – Хаос.

Над ним – широке темряви шатро,

Повисле над Безоднею, а поруч —

Огорнута у чорні шати Ніч,

Дружина Хаоса, речей прамати;

А з ними почет: Оркус і Гадес,

І той, чиє ім’я наводить жах, —

Демогоргон; за ним – страшні Чутки,

Непевна Випадковість та Безладдя

Й різноголосі верескливі Чвари.

Вітав їх так одважний Сатана:

«Владики й Бої Хаосу і Ночі!

Мене в Безодню вашу споконвічну

Привів не намір вивідати тайни

Держави вашої чи похитнути

Її єство. Я – тільки подорожній

Самотній, що мандрує крізь похмурі

Пустелі царства вашого до світла;

Без супроводу певного шукаю

Того, де царства вашого границі

Стикаються з просторами Небес.

Чи в ті краї, де Цар Небес недавно

Забрав у вас частину володінь,

Коли покажете – ми лад його

Повалимо, й належні вам простори

Повернуться до владарів законних.

Я з тим сюди прибув. Хай прапор Ночі

Одвічної возвиситься там знову:

Для вас – возз’єднання, для мене – мста».

На те заїкуватий древній Хаос,

З обличчям перекошеним Анарх:

«Тебе, заблуканий до нас чужинцю,

Я впізнаю. Се ти – могутній Ангел,

Що у війні проти Царя Небес

Зазнав поразки. Бачили ми й чули,

Як стрімголов крізь злякану Безодню

Провалювалося велике військо,

Розгромлене і прокляте; над ним

Повідчинялися Небесні Брами

І гнались міліони переможців

Услід. Поблизу наших рубежів

Отаборившись, я оберігаю

Моє шматоване у чварах царство

Й царицю Ніч. Із наших володінь

Частину перетворено на Пекло.

А з другої створили Небо й Землю

І збудували Всесвіт. До Небес

Над нашою державою вгорі

Той Світ Новий на золотім цепу

Почеплено неподалік од брам,

Відкіль твої когорти відступали.

Прорвись туди, і хай тобі щастить!

Зруйноване