Ннеді Окорафор - Хто боїться смерті

Я сіла, а вона вмостилася навпроти мене і стала чекати.

— Я… Мені б хотілося внести своє ім’я до списку, ада-м, — сказала я й закусила губу. Вимовити це прохання, тим паче в розмові з цією жінкою, означало дати йому життя.

Вона кивнула.

— Я все думала, коли ти прийдеш.

Ада знала, що відбувається з усіма мешканцями Джвагіра. Саме вона пильнувала за дотриманням належних традицій, пов’язаних зі смертю, народженням, святкуванням на честь менструації, вечіркою на честь ламання голосу в хлопця, Ритуалом одинадцятого року, Ритуалом тринадцятого року — всіма віхами життя. Вона спланувала весілля моїх батьків, і я ховалася від неї щоразу, коли вона опинялася поруч. Я сподівалася, що вона мене не пам’ятає.

— Я додам твоє ім’я. Список буде подано Осуґбо, — сказала вона.

— Дякую, — відповіла я.

— Прийди сюди на другу ночі рівно за тиждень. Прийди у старому одязі. Сама. — Вона оглянула мене. — Волосся — розплети його, розчеши й заплети наново у слабкі коси.

Тиждень по тому я потай вилізла з вікна своєї спальні за двадцять хвилин до другої ночі.

Коли я прийшла, двері Адиного будинку лишалися відчинені. Я поволі зайшла всередину. Вітальня, з якої прибрали всі меблі, була прикрашена свічками. У світлі свічок Адин розпис, майже закінчений, видавався як ніколи живим.

Інші троє дівчаток уже були на місці. Я швидко долучилася до них. Вони з подивом і не без полегшення поглянули на мене. Ще одна людина, яка розділить з ними страх. Ми не розмовляли, навіть вітатися не стали, але стояли близько одна до одної.

Крім Ади було ще п’ятеро жінок. Серед них — моя двоюрідна бабуся, Абео Оґундіму. Я їй ніколи не подобалася. Якби вона збагнула, що я прийшла сюди без згоди тата, її небожа, мені було б непереливки. Інших чотирьох жінок я не знала, але одна з них була дуже стара і її присутність вимагала поваги. Я здригнулася від почуття провини, раптом засумнівавшись, що мені там місце.

Я позирнула на невеличкий столик у центрі кімнати. На ньому були розкладені марля, пляшечки зі спиртом, йодом, чотири скальпелі та інші предмети, яких я не впізнала. Мені закрутило в животі від нудоти. За хвилину Ада розпочала. Вони, певно, чекали на мене.

— Ми — жінки Одинадцятого ритуалу, — промовила Ада. — Ми вшістьох стережемо перехрестя між жіноцтвом і дівоцтвом. Лише з нами можна вільно переходити від одного до іншого. Я — Ада.

— Я — Леді Абаді, міська цілителька, — сказала низенька жіночка поруч із нею, що міцно притиснула руки до своєї вільної жовтої сукні.

— Я — Очі Нака, — промовила інша. Вона мала дуже темну шкіру та пишну фігуру, яку підкреслила стильною пурпуровою сукнею. — Швачка з ринку.

— Я — Зуні Ван, — сказала ще одна. Під вільною синьою сукнею середньої довжини на ній були штани, які жінки у Джвагірі носили рідко. — Архітекторка.

— Я — Абео Оґундіму, — з усміхом вимовила моя двоюрідна бабуся. — Мати п’ятнадцятьох дітей.

Жінки розсміялися. Ми всі розсміялися. Справді, мати п’ятнадцятьох дітей — робота клопітка.

— А я — Нана Мудра, — проказала солідна старезна жінка, яку невпинно підштовхувала вперед згорблена спина, і поглянула на кожну з нас єдиним здоровим оком. Моя двоюрідна бабуся була стара, але молода — порівняно до цієї жінки. Голос у Нани Мудрої був чистий і сухий. Мені вона дивилася у вічі довше, ніж іншим дівчаткам. — А тепер познайоммося. Як звати вас? — спитала вона.

— Лую Чікі, — сказала дівчинка поруч зі мною.

— Діті Хотсемодіме.

— Бінта Кейта.

— Оньєсонву Убайд-Оґундіму.

— Ти, — сказала Нана Мудра, показавши на мене. Я затамувала подих.

— Вийди вперед, — промовила Ада.

Я надто довго морально готувалася до цього дня. Весь тиждень їла та спала через силу, боялася болю та крові. Нарешті я змирилася з усім цим. А зараз стара заступить мені дорогу.

Нана Мудра оглянула мене з ніг до голови. Неквапом обійшла мене, дивлячись одним оком, наче черепаха з панцира. Вона гмикнула.

— Розплети волосся, — наказала вона. Достатньо довге для кіс волосся було тільки в мене. Джвагір відрізнявся від рідного села моєї матері ще й тим, що тутешні жінки ходили зі стильним коротким волоссям.

— Це її день. Її ніщо не має стримувати.

Я відчула дивовижне полегшення. Коли я розплела слабку косу, заговорила Ада.

— Хто прийшла сюди неторкана?

Руку підняла тільки я. Почула, як дівчинка на ім’я Лую зареготала. Коли Ада заговорила знову, вона хутко замовкнула.

— Хто, Діті?

У Діті вирвався тоненький знічений смішок.

— Шкільний… товариш, — тихо промовила вона.

— Його ім’я?

— Фанасі.

— Чи були ви близькі?

Я тихо охнула. У мене це не вкладалося в голові. Ми ж були дуже юні.

Діті хитнула головою і сказала:

— Ні.

Ада пішла далі.

— Хто, Лую? — запитала вона.

Лую тільки зухвало подивилась у відповідь, і Ада вийшла уперед так швидко, що я була впевнена: зараз вона дасть Лую ляпаса. Лую не піддалася. Вона підняла підборіддя, кидаючи виклик Аді. Це мене вразило. Я помітила, який у Лую одяг. Із найвишуканіших тканин. Яскравий, жодного разу не випраний. Лую була з грошовитої родини і явно не вважала, що має підкорятися комусь — навіть Аді.

— Я не знаю його імені, — нарешті сказала Лую.

— Звідси не вийде ні слова, — відповіла Ада. Але я відчула в її голосі погрозу. Лую, напевно, теж.

— Вокіке.

— Чи були ви близькі?

Лую не сказала нічого. Тоді поглянула на рибочоловіка на стіні й промовила:

— Так.

У мене відвисла щелепа.

— Як часто?

— Багато разів.

— Чому?

Лую гнівно зиркнула.

— Не знаю.

Ада кинула на неї строгий погляд.

— Відсьогодні ти утримуватимешся до одруження. Відсьогодні ти маєш бути обачною.

Вона перейшла до Бінти, яка весь цей час плакала.

— Хто?

Бінта зігнула плечі ще сильніше. І заплакала ще гіркіше.

— Хто, Бінто? — спитала Ада знову. Тоді глянула на п’ятьох жінок, і вони підійшли до Бінти — так близько, що ми з Лую та Діті могли її побачити, лише схиливши голови набік. Вона була найменша з нас. — Тут ти у безпеці, — сказала Ада.

Інші жінки торкнулися Бінтиних плечей, щік, шиї