Марина Гриміч - Острів Білої Сови

Софія й собі помітила, що в неї мокре від сліз обличчя.

Роуз-Мері повернулася на острів Білої Сови наступного дня і відразу ж почала готуватися до другого туру. Софія вирішила особисто зайти до неї додому і передати досить пристойну суму на її наступну подорож.

Була п’ятниця, по ідеї, Роуз-Мері мусила бути на робочому місці, але мер містечка дозволив їй не ходити на роботу, причому зарплата її зберігалася. Це суперечило всім бюрократичним правилам, однак відповідало законам людяності, які все ще були живими на цьому острові. Інша помічниця мера — молода дівчина — сама зголосилася працювати і за себе, і за Роуз-Мері. Софія бачила, що кожен мешканець острова вважав участь Роуз-Мері у конкурсі особистою справою.

Роуз-Мері жила недалечко від Штурвалу старого Джо в маленькому мальовничому будиночку, пофарбованому яскраво-синьою фарбою і з білосніжними мережаними фіранками на вікнах. Перед хаткою зеленіла акуратно підстрижена травичка. Софія замилувалася.

З відчиненого вікна долинала музика якоїсь опери: Роуз-Мері вправлялася. Вікно було відчинене, і звідтіля чулися чудові переливи її голосу. Дмухнув вітерець, фіранку «засмоктало» досередини, і добру хвилину вона тріпотіла на вітрі під кутом 90 градусів. За цей час Софія, що чекала під хатою нагоди увійти, побачила, як Роуз-Мері стоїть перед стареньким програвачем, на якому крутиться платівка. Роуз-Мері акуратно, як ювелір, зняла голівку програвача з платівки після завершення музичної фрази, яку щойно виконала разом зі співачкою, і поставила точнісінько на ту точку, де музична фраза починалася. Ні на мікрон далі, ні на мікрон ближче. Ідеально точне потрапляння. Не встигла Софія здивуватись, як фіранка закрила отвір у вікні.

Софія набралася нахабності й відсунула фіранку, щоб заглянути у вікно. Перед нею повторилася та сама магічна процедура: ювелірно зняту голівку було ювелірно поставлено точнісінько на початок музичної фрази. Ні нотою раніше, ні нотою пізніше. Роуз-Мері почала відпрацьовувати наступну музичну фразу. І знову те саме. Неначе цю суперточну дію виконувала не людина, а робот, запрограмований комп’ютером. Причому всі рухи Роуз-Мері були блискавичні. Так блискавично ловить сова свою жертву загнутими кігтиками. Софія подивилася на руки Роуз-Мері: вони справді були дуже подібні до совиних лап: нігті загиналися під подушечки пальців.

Софія дочекалася, поки Роуз-Мері сяде передихнути, і лише тоді постукала в двері.

Роуз-Мері не здивувалася її приходу.

Софія докладно пояснила, чому вона прийшла, крім того, запропонувала свої послуги і матеріальну підтримку, аби підібрати плаття для другого туру. Роуз-Мері скромно подякувала, і вони домовилися поїхати на материк наступного тижня.

Уже стоячи на порозі, Софія насмілилася їй запропонувати ще одне:

— Роуз-Мері, хочете, я вам встановлю комп’ютер і оцифрую звукові файли фрагментами так, щоб Ви могли співати кожну музичну фразу окремо або поєднувати їх?

— О ні, я вже це пробувала. Мені не сподобалося. В роботі з платівкою є своя магія, — замислено сказала вона. — Ось погляньте…

Роуз-Мері підійшла до програвача, ввімкнула його, платівка почала обертатися. Вона взяла подушечками пальців, під які заверталися її нігтики, голівку і блискавично поставила на те місце, яке вона хотіла продемонструвати. Без ніякого «в’їзду», це знову було абсолютно точне потрапляння на початок музичної фрази.

«Як ви це робите?» — хотіла була спитати Софія, однак Роуз-Мері випередила її.

— Чуєте? — спитала вона, коли мелодія пішла на різке димінуендо. — Чуєте?

— Що саме?

Роуз-Мері неначе здивувалася, що Софія не зрозуміла її, але примирливо сказала:

— Добре, ще раз.

Роуз-Мері знову зняла голівку і поставила точнісінько на ту мікроточку на платівці, що й попереднього разу.

Софія прислухалася до музики, гарячково думаючи: «Що я маю почути?»

— Що я маю почути? — наважилася спитати вона.

— Як платівка тут зітхає…

«Хто зітхає? Платівка?» — перепитала сама себе Софія.

— Здається, я почула, — збрехала Софія, але дуже непереконливо.

— Давай іще раз, — сказала Роуз-Мері, і Софія зареклася: «Якщо вона і втретє втрапить у ту саму точку, в ту саму початкову ноту музичної фрази, я обіцяю повірити в усі байки, що почула за останні п’ять днів на острові».

Роуз-Мері підняла голівку й опустила її точнісінько на те саме місце.

Софія напружила вуха, дочекалася димінуендо і раптом почула чітке: «Ох!».

Її пересмикнуло. Вона невпевнено подивилася на Роуз-Мері і спитала:

— То було «ох»?

— От бачите, як це легко! — зраділа та.

«Дуже легко! — іронічно повторила собі Софія. — Здається, в мене їде дах. Треба звідси тікати!».

Вона вискочила на вулицю, ледь устигнувши попрощатись, і мало не бігом почала віддалятися від хатинки Роуз-Мері. В неї у вухах досі стояло те «ох!», яким зітхнула платівка.

Софія перевела віддих лише на пристані, де якраз рибалки розставляли столи для завтрашнього базарчику. Вона зупинилася, вдаючи, що з цікавістю розглядає все, що тут діється. А насправді гарячково думала про своє. Вона фізично відчувала, що в неї під черепною коробкою щось відбувається: неначе різні частинки мозку переміщаються, міняючись місцями. Вона силою волі намагалася «повернути» ті мобільні частинки мозку на свої місця, але вони й далі рухалися, як скресла крига на морі.

— Усе гаразд?

Софія здригнулася. Це був отець Боніфацій. Він привітно всміхався до неї.

— Як би вам сказати? — непевно промовила вона. — Не знаю.

Вона не була налаштована розмовляти, тому що боялася втратити контроль над тим, що діялося в неї в голові, однак, згадавши, що має «партійне завдання» від чоловіка, вирішила підтримати розмову.

— Ви до церкви чи з церкви, отче?

— До церкви. Хочу попрацювати з паперами.

— З паперами? — перепитала вона отця, і щось сплило в її голові, якісь рештки спогадів. — Я оце подумала… Ви мені скаржилися, що ваші метричні книги геть обдерті… Я оце подумала… Це ж погано, що вони нищаться… адже це старовинний документ, дуже цінний для історії… Його треба зберігати, а не шарпати. Ви не думали про те, щоб відсканувати ці книги і працювати з копіями, а не з оригіналами?

— Так, я про це думав, але все не маю часу цим зайнятися… А якщо чесно, я не дружу з модерною технікою.

— А у вас є сканер?

— Так, є.

— Хочете, я вам допоможу? Мені все одно нема чого робити на цьому острові.

— Ви серйозно?

— А чом би ні?

Отець Боніфацій уважно подивився на неї.

Софії нічого було приховувати. Принаймні поки що. Тому вона абсолютно спокійно дозволила йому проникнути поглядом до самого дна її зіниць.

Здається, отець не побачив в її очах нічого поганого, тому погодився. Софії здалося, досить легко. Невже він не боїться, що вона дізнається про таємниці генеалогії мешканців острова Білої Сови?

— Чи маєте хвилинку? — спитала вона,